Зіронька та Сонячний Зайчик**

** У високому небі, серед оксамитової темряви, жила собі маленька Зіронька. Вона була не така яскрава, як її старші сестри-зорі, і не така велика, як брати-планети. Але вона мала найніжніше сріблясте світло, яке мерехтіло, наче дитячий сміх. Щоночі Зіронька дивилася вниз на Землю і бачила сплячі міста, ліси та річки. Їй дуже кортіло дізнатися, що ж там унизу, але вона не могла залишити свій пост. Одного разу, коли ніч була особливо тихою, Зіронька помітила на галявині маленького хлопчика. Він сидів на траві, дивився вгору і тихенько зітхав. Зіроньці стало шкода хлопчика. Вона замиготіла яскравіше, щоб привернути його увагу. — Привіт, — прошепотіла вона. — Чому ти сумуєш? Хлопчик, якого звали Андрійко, здивувався, але відповів: — Я не сумую, я мрію. Хочу побачити, як виглядає сонячне світло здалеку. Кажуть, воно тепле й золоте, а я його ніколи не бачив. Удень я сплю, бо вночі допомагаю мамі: вона пече хліб, а я доглядаю за меншим братиком. Зіронька замислилася. Вона знала, що сонячне світло дуже гарне, але сама бачила його лише на світанку, коли сонце піднімалося над обрієм. І тоді в неї з'явилася ідея. — Зачекай мене тут, — сказала вона. — Я щось придумаю. Зіронька покликала свого друга — Сонячного Зайчика. Він був не справжнім зайчиком, а маленьким промінчиком, який загубився серед хмар і тепер щоранку грався з росинками на листі. Сонячний Зайчик був веселий, мов дзвіночок, і завжди готовий до пригод. — Слухай, Зайчику, — сказала Зіронька. — Допоможи Андрійкові. Він хоче побачити сонячне світло, але вдень мусить спати. Сонячний Зайчик почухав вушко-промінчик: — Це легко! Я можу відбити трохи сонячного світла від місяця. Воно буде м'яке, тепле, але не сліпуче. Підемо разом? І вони зійшли з неба на галявину. Андрійко аж очі протер — перед ним стояла дівчинка зі сріблястим волоссям (то була Зіронька) і золотий клубочок, який стрибав і сміявся (то був Зайчик). — Дивись! — крикнув Зайчик і стрибнув просто в долоні Андрійка. З долонь полилося м'яке золотаве сяйво. Воно було теплим, як мамині обійми, і ніжним, як пір'їнка. Андрійко засміявся від щастя — вперше за багато ночей. — Це воно? Сонячне світло? — запитав він. — Так, — відповіла Зіронька. — Тільки не звичайне, а чарівне. Воно зібране з твоїх добрих справ. Кожен раз, коли ти допомагаєш мамі або доглядаєш братика, сонечко залишає часточку тепла в твоєму серці. А ми просто допомогли йому вийти назовні. Андрійко подякував друзям і побіг додому. Відтоді він щоночі виходив на галявину, і Зіронька з Зайчиком світили йому. А вдень, навіть коли він спав, він відчував у грудях тепле сонячне світло. Минуло кілька років. Андрійко виріс, став пекарем, як мама. Він пек такий смачний хліб, що люди казали: «Він цілує сонце в кожну скоринку». А ночами він виходив на галявину і розповідав своїм дітям про Зіроньку та Сонячного Зайчика. І вони завжди бачили, як над лісом мерехтить одна особлива зірка — найніжніша, найсріблястіша. А Сонячний Зайчик? Він і досі стрибає по росинках, і якщо ти колись вранці побачиш, як сонечко грається на листі, — знай: він передає тобі привіт від Андрійка. Бо справжнє світло не зникає — воно переходить із серця в серце, наче теплий м'ячик. ** **