Зіронька-Світлячок та Чарівний Ліхтарик

У маленькому селі, де дахи хатин взимку вкривалися білими сніговими шапками, а влітку пахло достиглими яблуками, жила дівчинка на ім'я Зіронька. Вона була не звичайною дівчинкою: щоночі, коли всі діти вкладалися спати, Зіронька виходила на подвір'я і дивилася на небо. Її улюбленим заняттям було лічити зірки. Одного вечора Зіронька помітила, що одна зірочка на небі тьмяно блимає, наче свічка, що ось-ось згасне. Дівчинці стало так шкода зірочку, що вона простягнула руки догори й прошепотіла: — Не сумуй, маленька! Я хочу тобі допомогти. Раптом з неба впав промінчик і перетворився на золотий ліхтарик. Усередині нього танцював теплий вогник, схожий на сонячного зайчика. — Це тобі, — почувся ніжний голосок. — Це Чарівний Ліхтарик. Він світить лише для тих, хто вміє дарувати тепло. Зіронька взяла ліхтарик, і він одразу засвітився яскраво-золотим світлом. Дівчинка зраділа й побігла до лісу, бо чула, що там живе стара лисичка, яка загубила свою домівку. У лісі було темно, але ліхтарик освітлював стежку, наче маленьке сонечко. Зіронька знайшла лисичку біля старого дуба. Лисичка тремтіла від холоду. — Не бійся, — сказала Зіронька і посвітила ліхтариком. Тепле світло огорнуло лисичку, наче пухнаста ковдра. Лисичка зігрілася й весело замахала хвостом. — Ходімо, я проведу тебе додому, — запропонувала дівчинка. Вони йшли лісом, і раптом почули тихе схлипування. Це маленький їжачок заплутався в колючому кущі і не міг вибратися. — Ой, дитинко! — Зіронька обережно розсунула гілочки. Ліхтарик освітив їжачкові дорогу, і той весело покотився слідом. За ялинкою вони побачили зайченя, яке загубило свою рукавичку. Зайченя сиділо на пеньочку і плакало, бо мерзли лапки. — Ось тобі рукавичка! — Зіронька помітила рукавичку під кущем. Ліхтарик блимнув двічі, і рукавичка стала теплою, наче з грубки. Зайченя вдягло її та весело застрибало. Ішли вони, ішли, аж раптом попереду почулося гучне «ух!» — то сова, яка впала з гнізда й не могла злетіти, бо забила крильце. Зіронька підняла сову, погладила її, а ліхтарик засвітив так лагідно, що біль у крильці зник. Сова вдячно закліпала очима й полетіла до свого гнізда. Нарешті вони дісталися лисиччиної нори. Лисичка обійняла Зіроньку пухнастим хвостом і промовила: — Дякую тобі, дівчинко! Ти подарувала мені тепло, коли я мерзла. Але знаєш, твій ліхтарик стає тьмяним... Зіронька злякалася й глянула на ліхтарик. Він справді світив уже не так яскраво. — Що ж робити? — зітхнула вона. — Згадай, скільки добра ти зробила сьогодні! — сказала лисичка. — Кожне добре діло додає ліхтарику сил. Але справжнє диво станеться, коли ти подаруєш його тому, хто цього потребує найбільше. Зіронька замислилася. Вона згадала, що в сусідньому будиночку живе самотній дідусь Петро. Його онуки поїхали далеко, і дідусь щовечора сидить біля вікна, дивлячись на порожню стежку. Вона побігла до дідусевої хати. Постукала. Дідусь відчинив двері — його очі були сумні, але коли він побачив дівчинку з золотим ліхтариком, обличчя його потепліло. — Це тобі, дідусю, — Зіронька простягнула ліхтарик. — Він світить теплом для того, хто вміє дарувати радість. Дідусь узяв ліхтарик, і в ту ж мить він засяяв так яскраво, що вся кімната наповнилася золотим світлом. На стінах затанцювали веселі відблиски, а в повітрі запахло свіжим хлібом і ваніллю. — Ой, який чудесний ліхтарик! — усміхнувся дідусь. — Тепер я щоночі світитиму ним біля вікна, щоб мої онуки бачили, що тут на них чекають. Зіронька повернулася додому щаслива. Вона лягла в ліжко і глянула у вікно. На небі та сама тьмяна зірочка раптом засяяла яскраво-блакитним світлом, наче раділа разом із дівчинкою. А поруч із нею загорілася нова зірочка — золота, наче той Чарівний Ліхтарик. Зіронька зрозуміла: справжнє світло не згасає, коли його даруєш іншим. Воно множиться і повертається до тебе найнесподіванішим чином — усмішкою, теплом у серці або новою зірочкою на небі.