Як Їжачок Сонячний Промінець урятував

У самому серці старого лісу, де дуби сягали неба, а стежечки вилися між кущиків суниці, жив собі маленький Їжачок Крутько. Він був зовсім не колючим — принаймні так казала його мама, коли обіймала його м’якеньким животиком. Крутько любив уранці викочуватися зі свого затишного гніздечка під корінням дуба, вмиватися росинкою і бігти на галявину — вітатися з усіма. Одного ранку Їжачок прокинувся і, як завжди, визирнув назовні. Але замість золотого сонечка над лісом висіла важка сіра хмара. Вона нависла низько-низко, і від неї пахло смутком. Пташки не співали, метелики поховалися, а навіть дзвінкий струмочок, здавалося, тихіше мугикав свою пісеньку. Крутько занепокоївся: — Ой-ой! Щось не так. Треба розібратися! Він побіг на галявину і побачив Зайчика Стрибайка, який сидів під кущем і сумно дивився вгору. — Стрибайку, що сталося? Чому все таке сіре? — запитав Їжачок. — Я вчора грався з Сонячним Промінцем, — зітхнув зайчик. — Він такий теплий, золотий! А вночі подув вітер, і Промінець загубився. Я чув, як він плакав десь далеко-далеко, але не зміг його знайти. Тепер і сонечко засмутилося, і заховалося за хмару. — Не журись! — вигукнув Крутько. — Ходімо шукати разом. Я знаю кожну стежечку в цьому лісі! І вони рушили в путь. Їжачок плентався попереду, а Зайчик стрибав позаду. Вони зазирнули під кожен кущ — Промінця не було. Заглянули в дупло старої сови — там було темно й порожньо. Навіть у нори до Борсука зазирнули, але Борсук лише сонно чхнув і сказав, що бачив щось блискуче біля річки. — До річки! — скомандував Їжачок. Біля річки вони побачили Мудру Черепаху, яка грілася на камінці. Вона помахала лапкою: — Чого це ви такі заклопотані? — Ми шукаємо Сонячний Промінець! Він загубився, і через нього весь ліс сумує, — пояснив Крутько. Черепаха замислилася: — А чи не там він, біля старого моху? Я чула вночі тоненький дзвіночок — наче хтось плакав і кликав на допомогу. Але підійти не змогла — в мене лапки короткі. Друзі подякували і побігли до старого моху. Там, у самій гущавині, вони побачили маленьку ямку. А на дні ямки тремтів тьмяний золотий вогник — то був Сонячний Промінець! Він був зовсім маленький, блідий і тремтів од холоду. — Ой, допоможіть! — прошепотів Промінець. — Я впав у цю ямку і не можу вибратися. А без мене сонечко не може сяяти на повну силу. Їжачок нахилився, але ямка була глибока. Зайчик спробував дістати довгою лапкою — не вийшло. Тоді Крутько вигукнув: — А давай ти, Стрибайку, стрибни в ямку! Ти легкий, а я подарую тобі свої колючки, щоб не впав. Разом ми дістанемо Промінець! — Але як ти віддаси колючки? — здивувався зайчик. — Дуже просто, — усміхнувся Їжачок. — Коли друг у біді, навіть колючки стають м’якенькими, аби допомогти. Він підійшов до ямки, простягнув лапку, і з його спинки злетіли всі колючки — вони перетворилися на м’які золотаві пір’їнки. Зайчик узяв одну, стрибнув у ямку, обережно підхопив Промінець і передав його Їжачкові. Щойно Промінець опинився на волі, він засяяв так яскраво, що хмара розтанула, як цукрова вата в чаї. Сонечко визирнуло, всміхнулося, і ліс наповнився теплом. Пташки заспівали, метелики затанцювали, а струмочок задзвенів на повну силу. Зайчик вистрибнув з ямки, і вони з Їжачком обнялися. — Дякую тобі, Крутьку! — сказав Промінець. — Ви врятували мене. А ще ти віддав свої колючки, щоб допомогти другові. Тепер я дарую тобі нові — чарівні, які світитимуться в темряві, щоб ніколи не забував, який ти добрий. І справді: на спинці в Їжачка виросли нові колючки, але тепер вони виблискували золотим світлом. Уночі, коли всі засинали, лісова стежечка до його домівки була освітлена м’яким сяйвом. І кожен звір, який бачив це сяйво, знав: у цьому лісі живе найдобріший Їжачок, який ніколи не кине друга в біді. А Сонячний Промінець і досі іноді прилітає до Крутька, щоб погратися. Бо справжня дружба — це коли навіть хмари розходяться заради усмішки.