Як зірочка знайшла свій дім

У глибокому синьому небі, поміж хмаринок із рожевого цукру, жила собі маленька Зірочка. Вона була така сяюча, що щоночі діти з усіх усюдів показували на неї пальчиком і шепотіли бажання. Зірочка дуже любила свою родину — великі яскраві зорі, що світили мудро й спокійно. Але іноді їй ставало сумно. — Чому я мушу завжди висіти на одному місці? — питала вона Місяця. — Он пташки літають, де хочуть, річки біжать, куди хочуть, а я лише свічу. Місяць лагідно погойдував її промінчиком і відповідав: — Твоє світло — твій дім, дитинко. Воно потрібне тим, хто внизу. Але Зірочці кортіло побачити той дивовижний світ, про який шепотіли хмари. І ось одного вечора, коли вітер-пустун грався з росиною, Зірочка не втрималася. Вона зісковзнула зі свого місця і — чебурах! — покотилася вниз, лишаючи за собою сріблястий слід. Вона впала просто в м'яку траву на узліссі, зовсім не боляче. Навколо пахло ромашками, десь цвірінькав сонний цвіркун, а над нею схилилася стурбована вишня. — Ой, дивись-но, — прошепотіла вишня своїми листочками. — З неба впала зіронька. Ти не забилася, маленька? Зірочка підвелася, обтрусила пилок із крилець і здивовано озирнулася. Як гарно було внизу! По траві стрибав зайчик, наминаючи соковиту конюшину. Крізь листя пробивалося перше ранкове сонце, і росинки блищали, наче маленькі діаманти. — Я не хочу вертатися! — радісно вигукнула Зірочка. — Тут так багато цікавого! Вона побігла слідом за зайчиком до струмка. Струмок весело дзюрчав і запрошував погратися. Зірочка почала стрибати з камінчика на камінчик, і її промінці розсипалися по воді золотими рибками. Зайчик дивувався: він ніколи не бачив, щоб чийсь сміх світився. — Ходімо зі мною до нори! — запропонував зайчик. — Там я зберігаю найсмачнішу морквину. Але коли вони дійшли до нори, стало видно, що всередині темно. Зайчик зітхнув: — Ех, сьогодні я затіяв прибирання, і зламав свій ліхтарик. Тепер тут сумно. — Не сумно! — сказала Зірочка і засяяла так яскраво, що нора наповнилася теплим світлом. Зайчик аж підстрибнув від радості. — Ой, яка ж ти чудова! Зостанься у мене назавжди! Зірочці стало дуже приємно. Вона відчула, як її серденько наповнюється теплом. Але потім зайчик згадав: — Стій, а як же інші звірі? Їм теж потрібно світло. Он білочка в дуплі боїться темряви, їжачок у листі заблукав, а синичка не може знайти своє гніздечко. Зірочка замислилася. Вона полетіла до білочки — і засвітила в дуплі. Потім до їжачка — і вивела його на стежку. Потім до синички — і показала дорогу додому. І чим більше вона світила для інших, тим яскравішою ставала сама. Аж раптом здалеку почувся тихий, сповнений тривоги голос: — Зірочко! Доню! Де ти? То був Місяць. Він схилився над лісом, обмацуючи все золотим промінням. Зірочка підняла очі й побачила, який він стурбований і сумний. І тут вона зрозуміла: скільки б друзів вона не знайшла внизу, там, угорі, на неї чекають. Бо справжній дім — не місце, а ті, хто тебе любить. — Я тут! — крикнула вона. — Я вже біжу! Зірочка попрощалася з зайчиком, білочкою, їжачком і синичкою, пообіцявши світити для них щоночі. Потім вона розправила свої сяючі крильця і, легенько піднімаючись у повітря, полетіла догори. Місяць обійняв її теплим сяйвом. — Пробач мені, татусю, — прошепотіла Зірочка. — Я просто хотіла побачити світ. — А світ побачив тебе, — усміхнувся Місяць. — І ти зробила його трішечки світлішим. І з того часу Зірочка щоночі сяє над лісом. Діти й досі загадують бажання, але найдужче воно любить світити на той струмок, де сміх перетворюється на золотих рибок. Бо іноді, щоб знайти свій дім, треба спершу віддати своє світло іншим.