Зіронька-світлячок і Чарівний Ліхтарик

У глибокому-глибокому лісі, де дерева сягають неба, а трави ростуть вище за маленького ведмедика, жила собі Зіронька. Вона була не звичайною зіркою, що висить у небі, а маленьким світлячком. Та не простим, а чарівним. Її спинка світилася не жовтогарячим, як у інших світлячків, а ніжним сріблястим світлом, наче справжня зірка впала з неба й оселилася в лісі. Зіронька дуже пишалася своїм світлом. Щовечора вона сідала на найвищу травинку, розправляла крильця і світила так яскраво, що аж зайці в норках прокидалися й визирали. Але найбільше вона любила літати над стежкою, якою поверталися додому лісові звірята. Одного разу, коли сонце вже сховалося за обрій, а місяць ще не зійшов, на стежці з'явилося маленьке їжаченя Колючка. Воно йшло дуже повільно, бо сутінки стали такими густими, що навіть власні лапки не було видно. — Ой-ой-ой! — зітхнуло їжаченя. — Як же я знайду дорогу додому? Зіронька почула це і підлетіла ближче. — Не бійся, Колючко! Я посвічу тобі! — мовила вона і засяяла ще яскравіше. Сріблясте світло лягло на стежку, наче місячна доріжка. Їжаченя зраділо й швидко побігло додому, де на нього чекала тепла мамина хатинка. Зіронька аж засяяла від щастя. Але раптом вона помітила, що її світло стало трошки тьмянішим. Вона злякалася: — Ой! Що зі мною? Невже я втрачаю своє сяйво? Вона полетіла до Мудрого Пугу, старого сича, який знав усі лісові таємниці. — Пане Пугу, — запитала Зіронька тремтячим голосом, — моє світло слабшає. Що мені робити? Старий сич погладив себе дзьобом по вусах і сказав: — Не бійся, мала. Світло не зникає, воно переходить. Коли ти освітлюєш чиюсь дорогу, ти віддаєш частинку свого сяйва. Але якщо ти робиш це з любов'ю, воно повернеться до тебе в сто разів більшим. Зіронька не зовсім зрозуміла, але вирішила довіритися мудрому птаху. Тієї ж ночі вона зустріла зайченя Пушка, яке заблукало, шукаючи соковиту морквину. Вона посвітила йому, і зайченя знайшло дорогу додому. А потім прийшла білочка Горошинка, яка загубила свій горішок у темній траві. Зіронька опустилася низько-низько, і сріблястий промінчик знайшов горішок. З кожним добрим вчинком світло Зіроньки ставало все тьмянішим. Вона вже ледь-ледь мерехтіла, наче свічка, що догорає. Але вона не засмучувалася, бо бачила, як щасливі звірята повертаються додому. І ось настав ранок. Зіронька сиділа на травинці, зовсім тьмяна, і тихо сумувала: — Тепер я звичайний світлячок. Ніхто не назве мене Зіронькою... Але щойно вона це промовила, сталося диво. З усіх кінців лісу до неї почали злітатися світлячки. Тисячі маленьких вогників оточили її з усіх боків. Вони сяяли так яскраво, що ліс перетворився на казкове королівство. — Це тобі, Зіронько! — пропищали вони хором. — Ми всі бачили, як ти допомагала звірятам. Тепер ми хочемо світити разом із тобою! Зіронька розплакалася від щастя. І в цю мить її сріблясте світло спалахнуло з новою силою, яскравіше, ніж будь-коли. Воно тепер світило не лише її спинка, а й серце. З того дня Зіронька більше ніколи не світила сама. Щовечора вона разом з іншими світлячками освітлювала лісові стежки, і жодне звірятко ніколи не блукало в темряві. А якщо ви іноді бачите в лісі сріблясту зірочку, що танцює над травинками, — знайте, це вона. І вона завжди готова посвітити вам дорогу додому.