Їжачок і зіронька

У глибокому лісі, де смереки сягають неба, а стежки пахнуть суницею, жив собі їжачок на ім'я Колючка. Він був маленький, сіренький, з блискучими очима-намистинками. Колючка любив ходити ввечері на галявину і дивитися, як на небі загоряються зорі. Він мріяв, що колись познайомиться з однією з них. Одного разу, коли місяць виплив із-за хмар, їжачок побачив, як із неба впала маленька блакитна цяточка. Вона впала просто в лісовий чагарник і тихо-тихо застогнала. — Ой-ой-ой! — почулося з-під листя. Колючка обережно підійшов. Серед колючих гілок лежала зіронька. Вона була така гарна, але її промінчики тьмяно мерехтіли, немов свічка, що догорає. — Не бійся, — прошепотів їжачок. — Я допоможу. Він обережно витяг зіроньку з кущів, обтрусив з неї пилок і поклав на м'який мох. — Дякую, — ледь чутно мовила зіронька. — Я впала з неба, бо втратила свій блиск. Без нього я стала тяжкою, як камінець. — А як нам повернути твій блиск? — запитав Колючка. — Не знаю… Кажуть, що блиск зорі тримається на добрих вчинках. А я вже так довго в небі, що, мабуть, забула, які вони. Їжачок замислився. Він був маленький, але мав велике серце. — Ходімо, — сказав він. — Я проведу тебе до мудрої Сови. Вона знає всі лісові таємниці. Вони пішли стежкою, освітленою місячним сяйвом. Зіронька лежала в їжачкових колючках, наче в колисковій, і тихо зітхала. Сова сиділа на старому дубі й лупала очима. — Угу-гу, — сказала вона. — Щоб зоря засяяла, треба, щоб хтось зробив три добрі справи для інших. Але не для себе, а від щирого серця. — Я зроблю! — вигукнув Колючка і поклав зіроньку на пеньок. — Чекай на мене тут. Перша добра справа не змусила себе чекати. На галявині плакало зайченя Пиріжок. Воно загубило дорогу до своєї нірки. — Ходімо, я проведу тебе, — сказав їжачок. Він знав усі лісові стежки, бо ходив ними щодня. Зайченя стрибало за ним, і скоро вони дісталися затишної нірки під старою березою. — Дякую, Колючко! — гукнуло зайченя й помахало лапкою. Їжачок побіг назад до зіроньки. Вона трохи яскравіше блимнула. Друга добра справа трапилася біля струмка. Маленьке бобреня Бульба намагалося перенести гілочку через воду, але течія все зносила його. — Дай-но я допоможу, — сказав їжачок. Він узяв гілочку, поклав собі на колючки й перейшов струмок по камінцях. Бобреня здивовано кліпнуло. — Справжній друг! — сказало воно й побігло будувати загату. Колючка витер піт із чола. Третя добра справа була найважчою. На узліссі він побачив старого борсука, який сидів під кущем і важко зітхав. Борсук був старий і мріяв скуштувати малинового варення, але не міг дістатися до малинника через хворе лапки. — Я принесу тобі ягід! — вигукнув їжачок. Він побіг до малинника, набрав повні колючки стиглих ягід і повернувся. Борсук узяв ягоди, усміхнувся беззубим ротом і прошепотів: — Дякую, малий. І тут сталося диво. Зіронька, що лежала на пеньку, раптом засяяла так яскраво, що все лісове звірятко вибігло на галявину. Вона піднялася вгору, розсипаючи навколо золоті іскри. — Дякую тобі, Колючко! — гукнула вона з неба. — Ти повернув мені не лише блиск, а й віру в добро. Тепер я світитиму для тебе щоночі! І справді, тієї ночі на небі загорілася нова зірка — найяскравіша, найблакитніша. Їжачок дивився на неї і посміхався. Він зрозумів, що добрі справи роблять світ теплішим, а серце — багатшим. Тепер, коли в лісі хтось потребував допомоги, усі казали: «Покличмо Колючку!» Бо маленький їжачок із великим серцем знав найголовніший секрет: щоб зірки сяяли, потрібно, щоб люди й звірятка сяяли добротою.