Зайченятко і Чарівна Криничка

У глибокому лісі, де сосни сягали неба, а стежки вились між кущами ожини, жив маленький зайчик на ім’я Стрибко. Він був сіренький, з довгими вухами, які завжди насторожено слухали лісові шурхоти. Стрибко любив стрибати через калюжі, гризти соковиту траву і збирати суницю. Але найбільше йому хотілося мати власний скарб. Не просто горішок чи морквинку, а справжній скарб, про який можна розповісти всім друзям. Одного ранку, коли сонце тільки прокидалося, зайчик побіг на галявину, яку ще не бачив. Там, серед старезного дуба, він помітив маленьку криничку. Вода в ній була прозора, мов сльоза, а на дні щось сяяло золотим світлом. — Ого! — вигукнув Стрибко. — Це ж чарівна криничка! Кажуть, якщо загадати бажання і вмочити лапку, воно здійсниться. Він сів на траву, заплющив очі і прошепотів: — Хочу, щоб у мене було багато-багато моркви! Ціла гора! Щойно він вмочив лапку у воду, як перед ним з’явилася величезна купа моркви. Оранжева, хрустка, запашна! Стрибко зрадів, почав стрибати навколо неї. — Тепер я найбагатший заєць у лісі! — закричав він і побіг додому, навіть не подякувавши криничці. Наступного дня Стрибко знову прибіг до кринички. Цього разу він захотів медовий торт. І вмить торт з’явився. Зайчик з’їв половину, але швидко занудьгував. — Нудно якось, — зітхнув він. — Скарб у мене є, а друзів немає поряд. Він почув, як хтось плаче за кущем. То було їжаченя Колючка. Воно розгубило всі гриби, які назбирало на зиму. — Не плач, — сказав Стрибко. — Ходімо до чарівної кринички, я попрошу для тебе нові гриби. Вони побігли разом. Стрибко вмочив лапку і сказав: — Хочу, щоб у Колючки було багато грибів! І справді, перед їжаченям виріс кошик, повний білих грибів та лисичок. Колючка аж підстрибнув від радості. — Дякую, Стрибку! Ти справжній друг! Але зайчик подумав: «А що, як я попрошу для себе ще більше моркви?» Він уже хотів побігти знову, аж раптом криничка тихо заговорила: — Стрибку, я чарівна, але не безмежна. Кожне бажання — це часточка мого тепла. Якщо ти просиш лише для себе, тепло зникає. Коли ти просиш для інших — воно повертається сторицею. Зайчик почухав вухо. Йому стало соромно. Він згадав, як мало допомагав друзям: білочці, яка шукала горішки, старому борсуку, що не міг знайти дорогу додому, пташеняті, яке випало з гнізда. — Вибач, криничко, — сказав він. — Я думав, що скарб — це коли маєш багато речей. А тепер розумію: скарб — це коли можеш зробити когось щасливим. Він побіг до білочки Рудої і сказав: — Ходімо, я знаю, де є чарівна криничка. Попросимо для тебе повну дуплянку горішків! Білочка зраділа. Разом вони побігли до дуба. Стрибко вмочив лапку і промовив: — Хочу, щоб у Рудої було багато горішків, щоб вистачило на всю зиму! І миттю дуплянка наповнилася. Білочка обійняла зайчика своїми пухнастими лапками. Наступного дня Стрибко допоміг борсукові знайти стежку до нори. А ще через день — пташеняті повернутися в гніздо. Він не просив нічого для себе, але в його серці ставало все тепліше. А коли надійшла зима, Стрибко згадав про свою гору моркви. Вона все ще лежала на галявині, але трохи прив’яла. Зайчик роздав її всім звірятам: їжачку, білочці, борсуку, навіть мишкам під корінням. — Стрибку, а де ж твоя морквина? — спитало їжаченя. Зайчик усміхнувся і показав на своє серце: — Моя морквина — це те, що ви всі ситі й веселі. Це найбільший скарб. Тієї ночі, коли звірята пили чай у затишній норі, Стрибко виглянув у віконце. Місяць сяяв, а над криничкою злетіла маленька зірочка. Вона підморгнула йому: «Тепер ти знаєш справжню магію». З того часу Стрибко часто приходив до кринички. Але не просив. Він просто слухав, як вона дзюрчить, і знав: найбільше диво — це коли можна поділитися теплом з іншими.