Хто розбудив Сонячного Зайчика?

У глибокому-глибокому лісі, там, де сосни сягають неба, а трави ростуть вище за будь-якого лосеняти, жила собі тиша. Не зла тиша, а сонна. Бо Сонячний Зайчик, який щоранку стрибав по галявинах і малював на листочках золоті краплинки, раптом зник. Без його веселих стрибків усе стало сірим. Квіти не розкривали бутони, бо не бачили, кому посміхатися. Бджілки засмучено гули: «Без сонечка наш мед не буде солодким». Навіть струмок, який завжди дзюрчав пісеньку, замовк і лише зітхав. У лісі мешкало маленьке їжачок на ім’я Колючка. Він був зовсім не колючий серцем, а навпаки — допитливий і добрий. Одного ранку він визирнув зі своєї нірки, побачив сірий світ і вирішив: «Треба щось робити!» Він пішов до Мудрого Філіна, який сидів на старому дубі й тер очі лапою. — Дядечку Філіне, — писнув їжачок. — Чому не прокидається Сонячний Зайчик? Філін зітхнув і проскрипів: — Він загубив свій настрій. Кажуть, він шукає його у великому Місті, де повно сірих дахів і ніхто не дивиться на небо. — Але ж він потрібен нам тут, у лісі! — вигукнув їжачок. Він недовго думав. Маленькі лапки, але велике серце. Він подибав на край лісу, до високого муру, за яким починалося Місто. Але як туди потрапити? Раптом перед ним з’явилося Сонечко. Не справжнє, а маленьке, на крильцях бджілки. — Я знаю дорогу, — прогуділа бджілка-Сонечко. — Але там, у Місті, дуже багато вікон. Як ми знайдемо Зайчика? — Він сонячний, — усміхнувся їжачок. — Отже, він має бути там, де світло. Але світло без радості — це не справжнє світло. Вони перейшли міст і опинилися серед високих будинків. Люди поспішали, ніхто не дивився вгору. Їжачок подибав до одного вікна, звідки лилося тьмяне світло. Там за склом сиділа дівчинка Марійка. Вона малювала, але її малюнок був зовсім сірий: сірі будинки, сірі хмари, навіть сіра кішка. Їжачок постукав у шибку. Марійка здивувалася, побачивши їжачка, та відчинила вікно. — Ти чого тут? — запитала вона. — Шукаю Сонячного Зайчика, — відповів Колючка. — Ти його не бачила? Дівчинка сумно зітхнула: — Я теж його шукаю. Але тут, у Місті, він не стрибає. Він ховається за хмарами. Кажуть, він втомився дарувати радість, бо ніхто її не помічає. — А ти помічаєш? — м’яко спитав їжачок. Марійка замислилась. Вона глянула на свій сірий малюнок, а потім на небо. За хмарами справді хтось світився — ледь-ледь. — А давай ми з тобою разом, — запропонувала вона. Вона вийшла з дому з їжачком на руках. Вони пішли на найвищий пагорб за містом. Марійка дістала з кишені жовтий олівець і намалювала на аркуші маленьке сонечко з промінчиками. А поруч — зелену травичку і квітку. — Це тобі, Зайчику, — прошепотіла вона. — Це твій дім. І тоді сталося диво. З-за хмари визирнув справжній Сонячний Зайчик. Він був сонний і трохи сумний. Він глянув на малюнок Марійки, на добрі оченята їжачка — і застрибав! Він стрибнув на малюнок, оживив його — і квітка на папері справді запахла. Тоді він стрибнув на плече Марійки, потім на носик їжачка, а тоді — стриб! — і помчав назад, до лісу. За ним потягнулася доріжка із золотих крапельок. Ліс прокинувся! Струмок задзюрчав веселу пісню, квіти розтулили бутони, а бджілки загули так голосно, що аж листя затанцювало. А Марійка більше не малювала сірих малюнків. Вона малювала сонечко, веселку, їжачка з колючками, схожими на промінчики, і маленького Зайчика, який танцює на листочку. А Сонячний Зайчик щоранку тепер спочатку зазирає у вікно до Марійки, щоб перевірити, чи є в її серці місце для радості. І завжди є! Бо радість — вона як сонце: якщо поділитися нею з кимось, її стає лише більше.