Жив собі в лісовій хатинці маленький їжачок на ім’я Петрик. Він був дуже добрий і завжди посміхався, але мав одну маленьку проблему: він страшенно не любив дощ. Не тому, що мочив колючки, а тому, що коли йшов дощ, сонечко ховалося за хмарами і ставало сумним-пресумним. Петрик щоразу виглядав у віконце, зітхав і бурмотів: «Ой, сонечко, чому ти плачеш?» Одного разу дощ лив три дні поспіль. Сонечко зовсім зникло, і ліс почав сумувати. Навіть зайченята перестали стрибати, а білочки — горішки гризти. Петрик вирішив: так далі не можна! Треба йти до сонечка і дізнатися, чому йому сумно. Він натягнув маленький капелюшок з лопуха, взяв парасольку з кленового листочка і вирушив у путь. Дорогою зустрів мудрого старого бобра, який будував греблю. — Бобре, а ти знаєш, де живе сонечко? — запитав Петрик. — Знаю, — відповів бобер. — Треба піднятися на Високу Гору, там воно ховається за хмарами. Але туди ніхто не ходить, бо дуже слизько. — А я піду! — сміливо сказав їжачок. І пішов. Ліз Петрик на гору, чіпляючись колючками за корінці, аж раптом послизнувся і покотився вниз, як колючий м’ячик. «Ой-ой-ой!» — тільки й встиг крикнути, як упав прямо в купу м’якого моху. На щастя, не забився, але наколював на голки купу листя. — Гм, — задумався Петрик. — А що, як мої колючки не тільки для захисту, а й для веселощів? І тоді він придумав геніальний план! Діставшись до вершини, де за хмарами ховалося сонечко, їжачок голосно крикнув: — Сонечко, виходь! Я тобі цирк покажу! Спочатку нічого не сталося, але потім хмари трохи розсунулися, і звідти визирнуло заспане, сумне сонечко. — Що ти хочеш, їжачку? — питає воно сумним голосом. — Я втомилося світити, ніхто мене не цінує. — А я ціную! — вигукнув Петрик. — Дивись! І почав він виробляти різні штуки: перекидався через голову, тримаючи на носику жолудя, стрибав на одній ніжці, а потім зробив сальто — і всі його колючки засяяли від крапель дощу, мов маленькі діаманти. Сонечко спочатку кліпнуло, потім усміхнулося, а потім засміялося дзвінким сміхом. Воно викотилося з-за хмар, розправило свої золоті промінчики та й каже: — Ах ти, колючий витівнику! Ти мене розвеселив! Тримай від мене подарунок! І сонечко торкнулося Петрика промінчиком. Їжачок відчув, як тепло розливається по всьому тілу, а його колючки перетворилися на золотаві, мов сонячне проміння. З того часу дощ іде лише тоді, коли лісові звірята хочуть повеселитися. А Петрик щоразу, коли чує краплі, вибігає на ґанок і каже: «Ну що, сонечко, знову граємось у хованки?» І сонечко завжди йому підморгує. А потім усі звірі лісу влаштували свято — День Сміху та Сонця. Вони стрибали по калюжах, співали пісень, а найголовніше — ніколи більше не сумували. Бо, як виявилося, щоб розвеселити навіть сонечко, потрібно зовсім небагато: трохи сміливості, крапля вигадки і багато-багато доброго серця.
Навіть коли світ здається сірим і сумним, завжди можна знайти спосіб принести радість — своєю добротою і вигадкою.