Зайченя Стрибчик і Чарівне Сяйво

У глибокому лісі, де сосни сягали неба, а травинки завжди пахли медом, жило маленьке зайченя на ім’я Стрибчик. Він був сірий, пухнастий, з довгими вухами, які завжди ловили кожен звук. Але найбільше на світі Стрибчик любив тепло. Він грівся на сонці, стрибав біля багаття, коли лісники смажили картоплю, і навіть спав, притулившись до теплого боку мами. Одного ранку сталося дивне. Сонце зійшло, але не зігріло землю. Його промінчики були бліді, як пожовкле листя, і не давали жодного тепла. Ліс одразу заховався в тишу. Пташки замовкли, навіть вітер перестав шелестіти гілками. Мудрий старий Кріт виповз із нори і сказав: — Це Чарівне Сяйво захворіло. Воно живе в самому серці лісу, за Смарагдовою горою. Якщо його не вилікувати, ліс замерзне назавжди. Усі звірі злякалися. Вони збилися докупи й заплакали. Тільки Стрибчик витер носик лапкою і сказав: — Я піду і знайду це Сяйво. Я розповім йому, як я люблю тепло. — Ти ж маленький! — пискнула Білочка. — Там же темно і страшно! — А я візьму з собою морквинку. Вона солодка, а солодке робить усіх добрішими, — відповів Стрибчик і рушив у дорогу. Він стрибав через кущі, переплигував струмки і не зупинявся навіть тоді, коли колючки дряпали лапки. Раптом він почув тихий плач. Під старим пеньком сидів Їжачок Колючка. Він весь тремтів. — Я загубив свою голочку, — схлипував Їжачок. — Без неї мені холодно. Стрибчик зупинився. Йому дуже кортіло бігти далі, але він побачив, як Колючка тремтить. Тоді зайченя дістало з торбинки морквинку, розірвало її навпіл і віддало більшу частину їжачку. — Їж, — сказав він. — Від солодкого стане тепліше. А свою голочку ти обов'язково знайдеш. Колючка з'їв морквинку, очі його засяяли. Він ураз знайшов свою блискучу голочку під листочком. Від того тепла, яке з'явилося в їжачку, голочка сама прилипла до спинки. Стрибчик побіг далі. Дорога стала зовсім темною. Аж тут під дубом сиділа Білочка Рудохвістка і тримала лапку. — Я впала і поранилася, — сказала вона. — Я хочу стрибати по гілках, але дуже болить. Стрибчик згадав, що мама вчила його: від доброго слова болить менше. Він підійшов, обережно подихав на лапку білочки і сказав: — Ти ж така смілива! Уяви, що ти вже стрибаєш по найвищій гілці, а сонечко тобі усміхається. Білочка засміялася, стрибнула — і біль зник! Вона зраділа і зірвала для Стрибчика найбільший горіх. — Візьми, він зігріє тебе в дорозі. Стрибчик побіг далі. За Смарагдовою горою починався густий туман. У тумані, на камені, сиділа маленька Синичка Цвірінька. Вона зовсім змерзла. — Я не можу летіти, крильця задубіли, — прошепотіла пташка. Стрибчик зняв зі своєї шиї теплий шарфик, який зв'язала бабуся, і накинув його на синичку. Він сам увесь затремтів від холоду, але йому стало радісно на серці. — Легше? — запитав він. — Тепліше! — щебетнула Синичка і злетіла вгору. І тоді сталося диво! Туман розступився, і Стрибчик побачив перед собою величезну золоту квітку. Вона лежала на землі і ледь жевріла — її пелюстки були холодними, мов лід. — Я прийшов вилікувати тебе! — крикнув Стрибчик. — Я вмираю, бо про мене забули, — прошепотіла квітка. — Люди і звірі так поспішали, що перестали помічати теплоту одне одного. Сонце світить, але не гріє, бо ніхто не ділиться теплом. Стрибчик згадав морквинку, яку віддав їжачку, згадав, як зігрів білочку словом, і як віддав шарфик синичці. Його серце наповнилося таким теплом, що аж засвітилося! — А я ділюся! — крикнув він. — Я ділюся всім, що маю! І з його грудей вилетів яскравий золотий промінь. Він торкнувся квітки. Пелюстки спалахнули, засяяли