Як їжачок Глік зірку врятував**

** У зеленому лісі, де сонце щоранку цілувало верхівки дубів, а вітерець грався з листям, жив собі їжачок на ім’я Глік. Він був маленький, колючий, але мав найбільше у світі серце. Удень Глік збирав гриби та яблука, а ввечері любив сидіти на старому пеньку й дивитися на небо. — Чому зорі такі яскраві? — питав він у старого Крота, який іноді вилазив зі своєї нори. — Бо вони стережуть сни, — бубонів Крот. — Кожна зірка — це чийсь добрий сон. Якщо зірка згасне, сон пропаде. Глік не зовсім розумів, але йому дуже подобалося, що зорі стережуть сни. Він навіть вигадав, що найбільша зірка над лісом — то його сон, у якому він літає на кульбабці. Одного вечора, коли Глік уже позіхав і збирався спати, він помітив дивне: одна зірка почала тремтіти. Вона тремтіла, мов листочок на вітрі, а потім — зірвалася з неба й покотилася вниз. Глік аж підстрибнув. — Ой-ой! — зойкнув він. — Моя зірка падає! Він щодуху побіг у гущавину. Гілочки ляскали його по колючках, але Глік не зупинявся. Він перестрибнув калюжу, проліз під корінням старої сосни й нарешті побачив світло. Маленька зірочка лежала в моху й тремтіла, мов замерзле курчатко. — Не бійся, — прошепотів Глік і обережно доторкнувся лапкою. Зірочка була тепла й ніжна, мов пух. — Я впала, — промовила вона тоненьким голосом. — Я більше не можу світити. Мабуть, я зламалася. Глік замислився. Він був маленький, але дуже кмітливий. Він знав, що коли в нього щось болить, мама-їжачиха гладить його по колючках і все минає. — А давай я тебе погладжу, — сказав він. Він провів лапкою по зірочці. Та аж засвітилася від несподіванки, але потім знову згасла. — Треба щось тепле, — вирішив Глік. Він згадав, що в його нірці є тепла ковдра з листя. Але бігти по неї — далеко. А ще він згадав про свої колючки. Вони завжди були теплими, бо грілися на сонці. — Залазь до мене на спинку, — запропонував він зірочці. — Я тебе додому принесу. Зірочка обережно вмостилася між колючками. Вона була легка, мов пір’їнка. Глік пішов через ліс. Але небо було високо, а Глік — маленький. Як же повернути зірку додому? — Я не можу стрибнути так високо, — зітхнув він. — Але я знаю, хто може допомогти. Він приніс зірочку до Мудрого Філіна, який сидів на дубі й повільно кліпав очима. — Філіне, — гукнув Глік. — Моя зірка впала. Допоможи їй повернутися на небо. Філін нахилив голову, роздивився зірочку й сказав: — Вона впала, бо їй стало сумно. Зірки не падають від того, що ламаються. Вони падають, коли забувають, для чого світять. — А для чого вони світять? — запитав Глік. — Щоб діти не боялися темряви. Щоб сни були добрими. А ще — щоб усі знали: хтось поряд і дивиться на тебе з любов’ю. Глік подивився на зірочку. Вона ледь-ледь мерехтіла. — А я знаю, чому ти світиш, — сказав він їй. — Ти світиш для мого друга Крота, щоб він не боявся нори. І для зайченяти, яке губиться в темряві. І для мене, щоб я знав: я не сам. Зірочка затремтіла, але вже не від страху. Вона заіскрилася, мов сміх. І раптом піднялася в повітря — спершу повільно, потім швидше. Глік біг за нею, підстрибуючи, аж поки не вибіг на галявину. Зірочка злетіла високо-високо й засяяла на небі. Та тепер вона світила не так, як раніше. Вона світила яскравіше й тепліше. А поруч із нею запалилися ще дві маленькі зірочки — так, ніби вона привела друзів. Глік стояв на галявині, дивився вгору й посміхався. Він відчував, як його колючки трохи поколюють — то зірка залишила йому трохи свого світла. Відтоді щоночі Глік виходив на пеньок і дивився на небо. І завжди бачив свою зірку. Вона підморгувала йому й світила особливо ніжно. А якщо ви коли-небудь побачите, як падає зірка, знайте: це не зірка розбилася. Це просто хтось маленький і сміливий, як їжачок Глік, уже біжить їй на допомогу. І обов’язково врятує. ** **