Як зіронька навчила Марійку бачити дива

У мальовничому селі, де хати біліли, мов сметана, а соняшники кивали своїми золотими голівками, жила собі дівчинка Марійка. Була вона гарна, моторна і добра, але от біда — здавалося їй, що нічого цікавого довкола не відбувається. От і каже вона якось бабусі: — Бабусю, а чому в нас таке звичайне подвір’я? Ні тобі чарівного замку, ні казкових звірів, ні чудернацьких квіток. От у казках — ото дива! А в нас усе просто: паркан, кури та город. Засміялася бабуся, погладила Марійку по голівці. — Еге ж, дитинко, чарів не бачиш, бо вони від тебе ховаються. А що, якби ти мала чарівні окуляри, крізь які все-все здається дивовижним? — Ото було б гарно! — зітхнула Марійка. — Але таких окулярів не буває. То тільки в казках. Увечері Марійка вийшла на ґанок і задивилась у небо. А треба сказати, що тієї ночі над селом розсипалось аж тисячі зірок. Одна з них, найменша й найсміливіша, помітила, що дівчинка сумує, і вирішила спуститися до неї. Впала вона просто в Марійчину долоню, м’якенько так, мов пушинка. — Ой! — скрикнула дівчинка, але зіронька засяяла лагідно й заговорила до неї дзвінким голосочком: — Не лякайся, Марійко. Я зіронька-чарівниця. Я бачила, що ти сумуєш, бо не помічаєш див. Хочеш, я подарую тобі зіркові окуляри, аби світ став чарівним? Марійка зраділа, але спитала: — А де ж вони? — Вони вже в тебе, — засміялась зіронька. — Ось тут, у серці. Тільки їх треба вміти «увімкнути». Закрий оченята, зроби глибокий вдих і подумай: «Які дива я можу побачити довкола?» Марійка заплющила очі, зітхнула глибоко-глибоко й відкрила їх. І — о диво! — все навколо змінилося! Спочатку вона глянула на звичайний паркан. Аж раптом помітила, що по ньому, мов по драбинці, видирається зелений огірочок, який явно намагався втекти з городу до сусідського саду. Марійка хитро посміхнулася: от же впертий бешкетник! Потім глянула на курей. Вони вже не здавались їй сірими й нудними. Біла квочка вигулювала своїх жовтеньких курчат, немов маленька королева зі своїм двором. А півник, набурмосений і гордий, крокував так поважно, ніби був лицарем у блискучих обладунках. — Ха-ха! — засміялася Марійка, та ще дужче здивувалася, коли побачила свою бабусю. Вона сиділа на лавці й плела мереживо. І хоч бабуся була зовсім звичайною, у Марійки перед очима вона перетворилася на добру чарівницю, яка з ниток і клубочків творить справжнє диво — гарні серветки, що прикрашають хату. — Бабусю, ти чарівниця! — крикнула Марійка. — А ти — моя улюблена онучка! — засміялася та. Зіронька тим часом тихенько піднялася вище. Але на прощання вона прошепотіла Марійці на вушко: — Запам’ятай, дівчинко: справжні дива — не там, де замки й дракони. Вони — поруч. У росинці на листочку, у веселці після дощу, у теплій печеній картоплині, у муркотінні кота й у посмішці мами. Тільки вмій дивитись очима доброго серця. Прокинулася Марійка вранці — а на подушці лежить маленька блискуча зірочка. Не справжня, але всміхнена й тепла. Дівчинка загорнула її в хустинку й поклала в кишеньку. І відтоді, куди б вона не йшла, з нею завжди була та чарівна зіронька — у серці. Бо найбільше диво на світі — це вміння бачити красу в тому, що поряд із тобою щодня.