Ліхтарик для Сніговичка

У глибокому-глибокому лісі, де сосни сягали неба, а сніг іскрився, наче цукор, жив маленький лисеня Лорі. Він був руденький, з пухнастим хвостом, і дуже допитливий. Лорі дуже любив зиму, але одна річ його засмучувала: коли на землю опускалася темна ніч, ліс ставав зовсім невидимим. Небо було чорним-чорним, і навіть зорі, здавалося, ховалися за важкими хмарами. Одного разу Лорі вийшов на галявину і побачив диво. Посеред снігу стояв маленький Сніговичок. Він був зовсім один, без ґудзиків-очей, без морквинки-носа. Лисеня підбігло ближче. — Привіт! — гукнув Лорі. — Чому ти такий сумний? І чому в тебе немає обличчя? Сніговичок зітхнув, і з нього посипалася снігова курява. — Мене зліпили діти, але поспішали додому, бо стемніло. Вони не встигли дати мені ніс, ні очей, ні ротика. А тепер я тут сам, у темряві, і навіть не можу усміхнутися. Лорі стало дуже шкода Сніговичка. Він побіг додому, схопив свій улюблений помаранчевий шарфик і приніс його. Але шарфик не міг стати носом. Тоді лисеня знайшло дві гарненькі шишки — вони стали очима. А з гілочки вийшов чудовий ротик, що сягав аж до вух... тобто, до сніжних щік. Сніговичок ожив! Він закліпав шишковими очима і широко усміхнувся гілочковим ротом. — Дякую тобі, Лорі! Тепер я бачу світ! — вигукнув він. — Але... чому все таке темне? Я хочу побачити, які вони, ці ліхтарики, про які співають синички. Лорі замислився. Він знав, що десь у далекому селі є великі яскраві ліхтарі, але тут, у лісі, не було жодного. І раптом його осяяло! — Чекай тут! — крикнув лисеня і стрілою помчав до старого дупла, де мешкав мудрий Філін. — Пане Філіне, — захекано сказав Лорі. — Допоможіть! Треба, щоб у лісі стало світло! Сніговичок хоче побачити світ! Філін задумливо почухав дзьобом крило. — Світло, кажеш... Є одна ідея. Ліхтарик можна зробити з льоду. Але він не буде світитися сам. Йому потрібне справжнє тепло серця. — Як це? — здивувався Лорі. — А ось як, — усміхнувся Філін і розповів лисеняті план. Уся лісова малеча зібралася на галявині. Зайченята принесли найсолодшу морквинку. Білочки набрали жменьку золотистих горішків. Навіть колючий їжачок прикотив яблучко. Вони зробили з льоду маленький акуратний ліхтарик, а всередину поклали морквинку, горішки та яблучко, щоб Сніговичок мав свій справжній скарб. Але ліхтарик не світився. Він просто лежав на снігу, холодний і прозорий. — Треба тепло! — згадав Лорі слова Філіна. І тоді лисеня обережно взяло ліхтарик у свої лапки. Воно згадало, як радісно Сніговичок усміхнувся, коли отримав оченята. Згадало, як весело їм було разом. І від цих думок Лорі стало так тепло на серці, що тепло передалося ліхтарику. Лід почав світитися м'яким, золотистим світлом — теплим, як сонечко, і ніжним, як мамина пісня. — Ого! — вигукнули всі звірята. — Як красиво! Вони поставили ліхтарик поруч зі Сніговичком. І стало так ясно на галявині, що Сніговичок нарешті побачив кожну сніжинку, кожну гілочку, кожного свого нового друга. Він побачив їхні щасливі оченята і зрозумів, що більше ніколи не буде самотнім. Відтоді кожного вечора звірята приходили до Сніговичка, і кожен приносив із собою краплинку тепла. Зайченя розповідало смішні історії, білочка танцювала, а їжачок грав на листочку, як на сопілці. А ліхтарик, зроблений з льоду, світився все яскравіше, бо справжнє тепло дружби ніколи не замерзає. І коли вранці виглянуло сонечко, воно побачило дивну картину: щасливий Сніговичок, який світився зсередини, і маленький рудий лисеня, що спало поруч, обійнявши його пухнастим хвостом. Сонце посміхнулося і зігріло їх своїм промінням. Бо знало: у світі, де є дружба, навіть найхолодніша зима стає теплою, а найтемніша ніч — світлою.