Як Енот звірів частував

У глибокому-глибокому лісі, де дуби сягають неба, а струмок дзвенить, немов срібний дзвіночок, жилося звірятам добре й затишно. У кожної родини була своя хатинка, своя шпаківня чи тепла нірка. Та найбільше всі любили щедру осінь, коли можна було назбирати грибів, горіхів та ягід про запас. Жив у цьому лісі Енот-Полоскун. Він був маленький, смугастий і дуже веселий, але мав одну хибу — страшенно полохливий. Боявся він гучного грому, гострих колючок їжачка та навіть власного відображення у воді. Одного ранку Енот прокинувся від того, що за вікном шаруділо листя. Він виглянув у віконце й побачив, що всі звірі поспішають у справах: Білочка тягне жолуді в дупло, Заєць ховає моркву під кущем, а Старий Борсук несе в нірку запашне сіно. — Ой-ой! — закричав Енот і заметушився. — Усі щось роблять, а я? А я? Я ж теж хочу зробити щось добре! Він вибіг на галявину й побачив, як мимо пробігала Білочка. — Білочко, дай мені жолудів! — попросив Енот. — Я теж хочу зробити запаси! Білочка зупинилась і здивовано сказала: — Еноте, а навіщо тобі жолуді? Ти ж їх не їси. Іди краще назбирай яблук, он там, біля старого саду, їх повно! Енот почухав потилицю. Справді, яблука він любив. Він побіг до саду й набрав повний кошик червоних та жовтих яблук. Але потім задумався: — А що я з ними робитиму? Я сам не з’їм стільки... Він сів під деревом і замислився. Аж тут почув, як хтось гірко плаче. То було маленьке Їжачатко, яке сиділо біля куща й витирало сльозинки колючою лапкою. — Чому ти плачеш? — запитав Енот. — У мене закінчилися грибочки! — схлипнуло Їжачатко. — Я хотів зробити запаси на зиму, але всі гриби вже зібрали інші звірі. Тепер я зимуватиму голодним... Енотові стало дуже шкода Їжачка. Він подивився на свій кошик із яблуками, а потім на заплаканого малюка. І раптом його серце наповнилося теплом. — Тримай, — сказав він і простягнув Їжачаткові найбільше червоне яблуко. — Це тобі. А хочеш, я допоможу тобі знайти грибочки? Я знаю одне місце, де їх ще повно! Їжачатко зраділо, перестало плакати, і вони разом пішли шукати гриби. Вони знайшли цілу галявину з маслюками та опеньками. Їжачатко так зраділо, що обійняло Енота своїми колючими лапками (добре, що Енот був у теплій шубці!). Тоді Енот подумав: «Як приємно допомагати іншим!» І він побіг далі. Скоро він зустрів Зайчика, який зажурився, бо загубив свою улюблену морквину. Енот подарував йому жовте яблуко. Потім зустрів Старого Борсука, в якого боліла спинка. Енот віддав йому цілий кущик запашного листя, щоб той постелив собі м’якше. Так Енот бігав лісом, роздавав яблука та допомагав усім, кого зустрічав. Кошик ставав легшим, а на серці — теплішим. Надвечір Енот повертався додому з порожнім кошиком. Він трохи сумував, що не зробив собі запасів, але відчував, як у грудях бринить щось добре й лагідне. А коли він відчинив двері своєї хатинки, то завмер від подиву. Уся його оселя була заставлена гостинцями! На столі лежала гора грибів, які принесло Їжачатко. На поличці стояла банка варення від Білочки. Під лавою лежав пучок запашного сіна — подарунок Борсука. А на подушці красувалася свіжа морквинка від Зайчика. А на самому видному місці лежав листочок, на якому було написано: «Дякуємо тобі, Еноте! Найбагатший не той, хто має багато, а той, хто ділиться з друзями». Енот усміхнувся, сів біля вікна й подивився на зоряне небо. Він зрозумів, що справжнє багатство — це коли поруч є друзі, які завжди прийдуть на допомогу. І з того дня він уже ніколи нічого не боявся, бо знав: у дружньому лісі жодна біда не страшна.