Як Мишеня Сонце врятувало

У глибокому-глибокому лісі, де дерева сягають кронами аж до хмар, а трави ростуть вище за дитячий зріст, жило собі маленьке сіре Мишеня. Воно жило в затишній нірці під корінням старого дуба. Щоранку Мишеня прокидалося від першого промінчика сонця, яке пробивалося крізь листя, і радісно пищало: — Доброго ранку, Сонечко! Але одного разу вранці Мишеня розплющило очі й побачило темряву. Зі своєї нірки воно визирнуло на галявину — небо було сірим, мов старе ковдро, а сонця ніде не було видно. — Ой-ой-ой! — запищало Мишеня. — Сонечко зникло! Воно вибігло на галявину й побачило, що всі лісові мешканці стурбовано зібралися докупи. Заєць-вухань тупав лапкою, Їжачок ховав носик у колючки, а Сорока-щебетуха тріщала з верхівки сосни: — Біда! Біда! Я бачила, як Сонечко покотилося за велику гору й загубилося там! А може, воно впало в річку? А може, його вкрав злий Дракон? — Треба його рятувати! — сміливо запищало Мишеня. Лісові звірі перезирнулися. Хтось засміявся: — Ти таке маленьке, Мишеня. Як ти врятуєш велике Сонечко? У тебе навіть немає крил, щоб летіти високо, чи сильних лап, щоб зрушити гору. Але Мишеня лише блиснуло очима-намистинками й відповіло: — Великим можна бути не лише на зріст. Великим можна бути в серці. Я піду й знайду його! І воно пішло. Спочатку воно йшло лісовою стежкою, далі перейшло дерев’яний місток через струмок. Сонечка ніде не було. Тоді Мишеня зустріло Старого Крота, який сидів біля своєї нори й жував корінець. — Кроте, ти не бачив, куди покотилося Сонечко? — запитало Мишеня. Кріт почухав носа: — Я живу під землею й сонця не бачу вже сто років. Але чув від своїх дітей, що воно заблукало в темному яру за лісом. Там так темно, що навіть промінчик не може знайти дорогу назад. Мишеня подякувало й побігло далі. Темний яр виявився дуже страшним: там не співали пташки, не шелестіло листя, а тиша була така густа, що її можна було мацати лапками. І справді — у самому центрі яру лежало велике золоте Сонечко. Воно було тьмяне, не світилося, лише тихо тремтіло. — Сонечко! — зраділо Мишеня. — Чому ти не вдома? Тебе всі чекають! Сонечко сумно зітхнуло: — Я впало в цю темну яму — і розгубило всі свої промінчики. Тепер я не можу світити. Ніхто не зможе мені допомогти, я ж таке велике, а яма така глибока. Мишеня підійшло ближче, обережно погладило лапкою теплий бік Сонечка й сказало: — Знаєш, а я теж маленьке. Але коли я побачило, що ліс сумує без тебе, я зрозуміло: навіть маленька лапка може зігріти велике серце. Давай я розкажу тобі, як ліс чекає на тебе. І Мишеня почало розповідати. Воно розповіло, як Білочка визирає з дупла й шукає сонячних зайчиків, як квіти-дзвіночки плачуть росинками без тепла, як річка стала холодною й сумною. Воно розповідало так тепло й щиро, що Сонечко почало слухати. А коли воно слухало, на його краєчку з’явився перший маленький промінчик. Потім другий, третій — і ось уже все Сонечко засяяло, ніби вмилося золотом. — Ой! — здивувалося Сонечко. — Мої промінчики повернулися! Це ти зробило, Мишеня! Ти зігріло мене своєю добротою! Воно підхопило Мишеня промінчиком, винесло з яру на галявину й підкинуло високо-високо. Мишеня перелякано запищало, але приземлилося просто на м’який мох, а поруч стояли всі лісові звірі — Заєць, Їжачок, Сорока і навіть Старий Кріт, який нарешті виліз подивитися на світло. Сонце засяяло на весь ліс. Воно зігріло кожен листочок, кожну травинку, кожну нірку. А звірі дивилися на маленьке сіре Мишеня і не могли повірити: — Ти справді врятувало Сонце! Але як? Мишеня сором’язливо почухало вушко: — Я просто не подумало, що я маленьке. Я подумало лише про те, що Сонечко потрібне всім. А коли когось рятуєш, то зовсім не важливо, якого ти зросту. Важливо — скільки тепла в твоєму серці. І відтоді лісові звірі завжди пам’ятали: найменший із них може зробити найбільшу справу, якщо його серце сповнене сміливості й доброти. А Мишеня й досі прокидається щоранку, вибігає на галявину й щасливо пищить: — Доброго ранку, Сонечко! Я знало, що ти повернешся!