Зайченя і зимове сонечко

У глибокому лісі, де сосни сягають неба, а сніг лежить пухнастим килимом, жило собі маленьке зайченя на ім’я Стрибунчик. Воно було сіреньке, з довгими вухами і двома білими плямками на лапках. Стрибунчик дуже любив літо, коли можна було стрибати по зеленій траві, гризти соковиту морквину і слухати, як дзюрчить струмок. Але надворі була зима. Холодна, біла, мовчазна. Щоранку зайченя визирало зі своєї нірки під старим дубом і дивилося на небо. Воно чекало на сонечко. Але сонечко, здавалося, зовсім забуло про ліс. Воно виходило пізно, ховалося за хмари і світило тьмяно, як тьмяно світить старенький ліхтарик. — Чому сонечко не гріє? — зітхало зайченя. — Чому його промінчики такі холодні? Одного разу Стрибунчик не витримав. Він надів свій теплий зимовий шарф, який йому зв'язала бабуся Кролиця, і вирушив у дорогу. Він вирішив знайти сонечко і попросити його зігріти ліс. Ішов він, ішов, повз засніжені кущі, повз замерзле озеро, повз хатинку борсука, який міцно спав. Раптом почув тихий писк. Під ялинкою сиділо маленьке білченя і терло лапки. — Чого ти плачеш? — запитав Стрибунчик. — Я загубило горішки, — схлипнуло білченя. — Я заховало їх під снігом, а тепер не можу знайти. А я так змерзло і зголодніло... Зайченя зупинилося. Йому дуже хотілося швидше бігти до сонечка, але воно не могло залишити друга в біді. Воно почало лапками розгрібати сніг. І раптом — клац! — знайшло ціле дупло з горішками. — Ой, дякую тобі! — зраділо білченя. — Куди це ти йдеш? — До сонечка, — сумно відповів Стрибунчик. — Хочу попросити його гріти нас тепліше. — Візьми мене з собою! — попросило білченя. — Я знаю, де росте найвища сосна. З її верхівки, мабуть, можна дотягнутися до неба. І вони пішли разом. Дорогою вони зустріли їжачка, який чхав від холоду, бо його голочки не рятували від сильного вітру. Стрибунчик віддав йому свій теплий шарф, а білченя поділилося горішками. Їжачок теж приєднався до них. Нарешті вони дійшли до галявини, де стояла величезна сосна. Вона підносила свою верхівку прямісінько до хмар. Друзі почали дертися вгору. Це було нелегко! Гілки хиталися, сніг сипався за комір, вітер намагався скинути їх униз. Але вони трималися разом. Зайченя підштовхувало їжачка, білченя показувало дорогу. І ось вони на вершині! Вони підняли голови й побачили... сонечко. Воно сиділо на хмаринці, схоже на велику золоту тарілку, і світило своїми довгими промінчиками. — Сонечко! — крикнув Стрибунчик. — Чому ти так тьмяно світиш? Чому не грієш нас взимку? Ми змерзли! Сонечко здивовано моргнуло своїм золотим оком. — Я грію, — сказало воно лагідно. — Я завжди грію. Але моє тепло не може пробитися крізь товсті хмари. Взимку хмари закривають мене майже завжди. — А що ж робити? — зажурилося зайченя. Сонечко посміхнулося: — А ти придивися уважніше. Ось мій промінчик торкнувся твого носика. Відчуваєш? Він теплий, правда? Стрибунчик примружився. І справді, на самому кінчику носа було відчутно маленьке, ледь помітне тепло. — Але цього так мало! — зітхнув він. — Ліс такий холодний... — Тепло не завжди приходить з неба, — мудро промовило сонечко. — Ти сам несеш його в собі. Подивися на своїх друзів. Хіба не ти зігрів білченя, коли допоміг знайти горішки? Хіба не ти зігрів їжачка, коли віддав шарф? Ви йшли сюди разом, і вам було не так холодно, бо ви ділили тепло одне з одним. Зайченя замислилося. Адже правда! Поки воно бігло одне, йому було дуже холодно. Але коли поруч з'явилися білченя та їжачок, коли вони трималися разом, сміялися, підтримували одне одного, холод ніби відступав. — Але все одно, — тихо сказав Стрибунчик, — мені хочеться, щоб сонечко світило яскравіше. — Тоді запам'ятай, — відповіло сонечко. — Коли ви допомагаєте одне одному, коли ви робите добрі справи, я свічу яскравіше навіть крізь найтовстіші хмари. Ваша доброта — це мої промінчики, які я посилаю на землю. Від кожного доброго вчинку мені стає тепліше, і я пробиваюся крізь хмари. І раптом сталося диво. Хмари розійшлися, і сонечко засяяло на повну силу. Сніг заіскрився, мов тисячі діамантів. Зайченя, білченя та їжачок затанцювали від радості на вершині сосни. А коли вони спустилися вниз, вони побачили, що на галявині вже зібралися всі лісові звірі. Вони почули про подорож друзів і вийшли зустріти їх. Усі обіймалися, сміяли