Як їжачок Пиріжок тепло шукав

У великому-превеликому лісі, де дуби сягали світла своїми кучерявими кронами, а струмок гомонів про літні пригоди, жив собі маленький їжачок на ім’я Пиріжок. Він був зовсім не колючий, а навпаки — дуже м’якенький, бо ще жодного разу не згортався в клубочок. Його оченята, наче дві смородинки, завжди дивилися на світ з цікавістю. Одного осіннього ранку Пиріжок прокинувся і помітив, що стало якось прохолодно. Листя на деревах пофарбувалося в жовтий і багряний колір, а з-під ранкової трави курився легенький туман. — Ой-ой-ой! — зітхнув їжачок. — Яке ж холодне повітря! Скоро прийде зима, і мені треба знайти справжнє тепло. І він вирішив вирушити в подорож — шукати тепло. Він напнув на спинку маленький мішечок із сушеними грибами, попрощався зі своєю ніркою під старим пнем і пішов. Ішов він, ішов і зустрів білочку Рижуху, яка стрибала з гілки на гілку. — Рижухо, — запитав Пиріжок, — ти не знаєш, де живе тепло? Стало так холодно, що я вже почуваюся, як сосулька. Білочка замислено пошкребла лапкою за вушком. — Я знаю одну таємницю! У дуплі мого дуба я зібрала багато горішків. Коли я їх клацаю зимовими вечорами, мені стає дуже тепло в животику. Ходімо до мене, я почастую тебе горішком! Пиріжок зрадів і поліз разом із Рижухою на дуб. Вони вмостилися в затишному дуплі, і білочка пригостила їжачка великим лісовим горіхом. Їжачок поклав його на зубки, клацнув... і відчув, як по його колючках розливається приємне тепло. — Ой, як смачно! І справді тепліше! — засміявся Пиріжок. — Але, мабуть, мені треба йти далі, бо десь там чекає ще більше тепла. Він подякував білочці й пішов далі. Ішов він, ішов, коли раптом почув гарну пісню. То співав старий кріт Буркотун, який сидів біля своєї хатки і грав на дерев’яній дудочці мелодію про сонечко. — Добрий день, дядечку Кроте! — гукнув їжачок. — Я шукаю тепло. Не підкажете, де воно сховалося? Кріт усміхнувся у свої довгі вуса. — Е-е, малий! Справжнє тепло живе в пісні. Ось послухай: коли я граю, моє серце починає співати, і мені вже не страшна жодна хурделиця. І кріт заграв для їжачка мелодію про яскраве сонечко, про теплий дощик і про веселку. Пиріжок слухав, і йому справді здалося, ніби навколо стало світліше. — Дякую вам, дядечку Кроте! Але все ж він не вгамувався. «Мабуть, справжнє тепло десь ще тепліше», — подумав він і рушив далі. Раптом небо нахмурилося, і з-за хмар виглянуло сонечко, але якось несміливо. Почав накрапати дрібний холодний дощик. Пиріжок злякався, що зовсім змерзне. Він пригорнувся до старого моху і... побачив під кущем ялинки теплий вогник. То світився маленький ліхтарик, який тримав у лапках світлячок Сяйко. — Ти чого такий сумний, їжачку? — запитав Сяйко. — Я шукаю тепло, але не можу знайти. Від горішка тепло, від пісні тепло, але я хочу знайти таке тепло, яке ніколи не закінчується. Світлячок замислився. — А чи не хочеш ти завітати до мене в гості? У мене є тепле ліжечко з листя, чай із малини і багато-багато історій. Пиріжок зрадів і побіг за світлячком. Вони зайшли в затишну нірку, яку Сяйко видовбав під корінням старої сосни. Там було напрочуд тепло! На столі парував чайник, на поличці стояли баночки з варенням, а в куточку лежала м’яка ковдра з сухого листя. Вони сіли пити чай, а Сяйко почав розповідати казки про далекі зорі, про теплі країни і про те, як маленькі світлячки зігрівають усе навколо своїм сяйвом. Пиріжок слухав, слухав і раптом зрозумів найголовніше: тепло — воно не завжди живе в горішках чи печі. Тепло живе там, де є добрий друг поруч. Воно було з ним завжди — у серці. Просто треба було відкрити його. Він залишився зі Сяйком до самої весни. А коли прийшла весна, Пиріжок повернувся до своєї нірки, але тепер він знав: справжнє тепло не можна загубити, бо воно — в дружбі та добрих вчинках.