Як Зайчик і Їжачок сонечко будили**

** У глибокому лісі, де дерева сягали неба, а в траві ховалися суниці, жили-були Зайчик Пушок та Їжачок Колючка. Були вони найкращими друзями. Щоранку вони вибігали на галявинку, вмивалися росою і вітали сонечко: — Доброго ранку, Сонечку! Світи нам яскраво! Сонечко сміялося золотими промінцями, лоскотало їм носики й лапки, і всім у лісі було тепло й радісно. Та одного ранку сталося дивне. Пушок і Колючка прийшли на галявинку, а там – темно. Небо сіре, як старе ковдро, і жодного промінчика. — Ой лишенько! – здивувався Зайчик. – А де ж наше сонечко? — Мабуть, захворіло, – сумно зітхнув Їжачок. – Чи, може, заснуло міцно-міцно і не чує, як ми його кличе? Вони почали кликати: — Сонечко! Ау! Прокинься! Але тільки вітер шелестів сухим листям. І раптом з-під старого пенька почувся тоненький голосочок: — Ой-ой-ой! Яке ж усе темне… Нічого не бачу. Друзі підбігли. То було маленьке Сонечко-промінчик. Воно лежало на моху, тремтіло і куталося в жовту хустинку. — Що з тобою? – запитали звірятка разом. — Я… я загубило своє тепло, – прошепотіло Сонечко. – Уночі дув сильний вітер, і всі мої теплі промінчики розлетілися по лісі. Тепер я холодне і тьмяне. Не можу світити. Зайчик і Їжачок перезирнулися. Треба рятувати друга! — Не сумуй! – сказав Пушок. – Ми знайдемо твої промінчики. Але де їх шукати? — Я знаю! – вигукнув Колючка. – Тепло живе там, де добрі справи! Ходімо, Сонечко, з нами. Ми зігріємо тебе! І вони рушили лісом. Сонечко ледве пленталося, бо зовсім ослабло. Першими вони зустріли Білочку, яка хвилювалася: — Ой, у моєму дуплі стало холодно! Білченята мерзнуть! — Не бійся! – сказав Зайчик. – Візьми моє тепле слово. Воно зігріє краще за кожну хустинку. — І моє, – додав Їжачок. – Скажи їм: "Ви найдорожчі в світі". І відразу стане тепло. Білочка обійняла білченят і прошепотіла їм ласкаві слова. І диво! У дуплі стало затишно, а з віконця вилетів золотий промінчик і впав просто в долоньку Сонечку. — Дякую! – усміхнулося Сонечко. – Я відчуваю, як мені стає тепліше! Пішли вони далі. Аж ось під кущем сидить Вовчик і плаче: — Я посварився з братом. Тепер у моєму серці колючий лід. — Це легко виправити, – мовив Їжачок. – Піди до брата, обійми його і скажи: "Вибач мені". Лід розтане. Вовчик так і зробив. Брати помирилися, затанцювали, а з їхнього сміху вилетів ще один промінчик. Сонечко вже тримало в руках два золотих промінці. Воно стало трохи яскравішим. А далі на галявині сиділа старенька Лисиця. Вона зітхала: — Я зовсім забула, як гарно співають птахи. Мої вушка закрилися від смутку. — Слухай, – прошепотів Зайчик і заспівав ніжну весняну пісеньку. Лисиця заплющила очі й усміхнулася. А коли розплющила – побачила, як з її серця вилетів найбільший, найсонячніший промінь. Сонечко тримало вже цілий букет промінців. Воно засяяло так яскраво, що всі звірі зажмурилися. — Ой, лишенько! – засміялося Сонечко. – Тепер мені так тепло, що я ледь не розтануло! Дякую вам, друзі! Воно піднялося високо-високо над лісом, розкинуло промінці на всі боки, і стало світло й радісно. Зайчик і Їжачок стрибали від щастя. А Сонечко наостанок прошепотіло: — Запам’ятайте: найбільше тепло живе не в печі й не в сонці. Воно живе в добрих словах і добрих вчинках. Якщо комусь сумно – подаруйте тепло. І воно обов’язково повернеться до вас. І відтоді, коли в лісі хтось сумував, друзі знали, що робити. Ад