Як Зайчик Сонячні Промінчики Збирав

У одному великому-превеликому лісі, де дерева сягали аж до неба, а травичка була м'якенька, як пух, жив собі Зайчик на ім'я Стриб. Він був маленький, сіренький, з довгими вухами, які завжди весело стирчали вгору, та з пухнастим хвостиком, що тремтів, мов кульбабка. Стриб дуже любив літо. Він стрибав по галявині, грався з метеликами, слухав, як дзвенить струмок, і грів свій сірий носик на сонечку. Але одного разу він помітив, що його найкращий друг, Їжачок Колючка, сидить під старим дубом і дуже сумує. — Колючко, чому ти такий смутний? — запитав Стриб, підстрибуючи ближче. — Ох, Стрибе, — зітхнув Їжачок. — Я сиджу тут і дивлюсь на сонечко. Воно таке тепле і лагідне. Але я знаю, що скоро прийде осінь, потім зима, і сонечко сховається за хмари. Мені стане холодно і сумно без нього. Зайчику стало дуже шкода друга. Він замислився. Як же допомогти Їжачку? Як зберегти тепло сонечка? І тут Стрибу спала на думку чудова ідея! — Чекай мене тут! — крикнув він і помчав на галявину, де сонце світило найяскравіше. Він підняв свої довгі вуха, підстрибнув якомога вище і спробував зловити сонячний промінчик. Але промінчик просто ковзнув крізь його лапки. Стриб не розгубився. Він побіг до струмка, набрав повну пригорщу води, і в ній затанцював яскравий відблиск сонця. Але вода витекла крізь пальчики. — Ні, так не вийде, — зітхнув Зайчик. Він сів на пеньок і почав думати. Раптом він побачив, як бджілка сіла на жовту квіточку-кульбабку. А поряд росли золоті волошки та соняшники, які тягнули свої голівки до світла. — Ага! — вигукнув Стриб. — Сонце можна зібрати в квітах! Він почав зривати найкращі, найжовтіші квіти. Він зібрав цілий букет: пухнасті кульбабки, мов маленькі сонечка, золоті нагідки та великі пелюстки соняшника. Вони були такі яскраві, що, здавалося, випромінюють світло. Стриб приніс букет Їжачку. — Ось, тримай! Це тобі сонячні промінчики, які не зникнуть навіть взимку! — сказав він, простягаючи квіти. Їжачок обережно взяв букет своїми маленькими лапками. Він понюхав квіти. Вони пахли медом, літом і теплом. Колючка посміхнувся — вперше за довгий час. — Дякую, Стрибе! — тихо сказав він. — Як гарно! Тепер у мене є шматочок сонця. Але Стриб на цьому не зупинився. Він побіг далі лісом. Він зустрів Білочку Рудохвістку, яка хвилювалася, що її дупло стане темним. — Тримай, Білочко, сонячний промінчик! — і дав їй жовтогарячий листочок, який знайшов на землі. Він зустрів Старого Борсука, який скаржився на біль у спині. — Ось, Борсуче, потримай це сонячне тепло. Воно зігріє тебе! — і поклав йому на лапу теплий, гладенький камінець, який нагрівся на сонці. Він зустрів мишенят, які тремтіли від вечірнього вітерцю, і вкрив їх сухим листям, яке пахло сонцем. Стриб бігав по всьому лісу і дарував усім часточку тепла: комусь — яскраву квітку, комусь — добре слово, а комусь — просто свою веселу усмішку. Коли сонце почало ховатися за обрій, Зайчик повернувся на галявину. Він був трішки втомлений, але дуже щасливий. Він сів поруч з Їжачком, який все ще тримав свій золотий букет. — Дивись, — прошепотів Їжачок, показуючи на небо. Стриб підняв голову. На небі почали з'являтися перші зірочки. Вони мерехтіли, наче крихітні сонячні промінчики, розсипані по темному оксамиту. — Знаєш, Стрибе, — сказав Їжачок. — Я зрозумів. Сонце не зникає. Воно просто засинає, щоб прокинутися вранці. Але тепло, яке ти сьогодні роздав усім, воно залишиться в наших серцях назавжди. Стриб притулився до свого друга. Йому стало так тепло і затишно, ніби його вкрили м'якою ковдрою. Він зрозумів, що справжнє тепло — це не тільки сонячні промінчики. Це турбота, доброта і бажання зробити інших щасливими. І це тепло завжди поруч, якщо ти вмієш ним ділитися. Тієї ночі Зайчик Стриб заснув найсолодшим сном у своєму житті. Йому снилося, що він тримає в лапках не букет квітів, а ціле маленьке сонечко, яке світить для всіх його друзів. І йому було радісно, бо він зрозумів: коли даруєш тепло іншим, тобі самому стає вдесятеро тепліше.