Зайчик-Небійчик і Нічний Ліхтарик

У зеленому лісі, де сонце вранці вмивалося росою, а вітер грався з листям, жив маленький зайчик на прізвисько Трусик. Він був сірий, пухнастий, з довгими вухами, що завжди насторожено ворушилися. Вдень Трусик стрибав по галявині, ганявся за метеликами і їв соковиту конюшину. Але щойно сонце ховалося за обрій, а на небі засвічувалася перша зірка, зайчик забирався в свою нірку і тремтів під лопухом. — Темно, — шепотів він. — А раптом там, у кущах, сидить страшний Вовчище? А раптом із темряви вистрибне лисиця? Йому здавалося, що кожна тінь — це хижий звір, а кожен шелест — чиїсь кроки. Трусик навіть перестав виходити вночі, щоб поласувати зірваною морквинкою, яку лишали добрі їжачки. Одного вечора, коли місяць виплив на небо, наче золота човник, зайчик визирнув з нірки. І раптом побачив диво: просто перед його носом, на стеблині трави, горів маленький зелений вогник. Він то спалахував, то згасав, мов хтось стиха грав на чарівній скрипці. — Ой! — скрикнув Трусик. — Ти хто? — Я — світлячок Сяйко, — відповів вогник тоненьким голоском. — А ти чому тремтиш, зайчику? — Я боюся темряви, — зізнався Трусик. — Вона така велика і страшна. Світлячок засміявся — тихо, як дзвіночок: — Темрява не страшна. Вона просто неосвітлена. Ходімо зі мною, я покажу тобі, скільки чудес ховається вночі. Зайчик вагався. Але зелений вогник був такий теплий і добрий, що Трусик наважився зробити крок. І ще крок. І ще. Світлячок летів попереду, освітлюючи стежку. Раптом зайчик почув дивний звук: «Ух-ух!» — і на гілці побачив велику сіру сову. Трусик хотів кинутися навтіки, але Сяйко прошепотів: — Не бійся. Це пані Сова. Вона зовсім не страшна, просто вночі вона полює на мишей. — Добрий вечір, зайчику, — м'яко сказала сова. — Чому ти не спиш? Ходімо, я покажу тобі, як срібляться річки в місячному світлі. І вони пішли разом. Сова вела їх до лісового струмка. Вода там була така прозора, що в ній, мов у дзеркалі, відбивалися зорі. Трусик завмер від захоплення: — Я не знав, що вночі так гарно! — А тепер дивись, — сказав Сяйко і підморгнув. З-під коріння старого дуба визирнув борсук, потім прийшла родина їжачків, а на галявині з'явилися зайченята з сусіднього лісу. Вони принесли солодку малину і горішки. Виявилося, що вночі в лісі є справжнє свято! Світлячки танцювали в повітрі, наче зелені зірочки, а павучки сплели між деревами сріблясті гойдалки. — Ходімо до нас! — покликали зайченята. І Трусик стрибав разом з ними, забувши про всі страхи. Він гойдався на павутинці, їв малину і вперше за довгий час голосно сміявся вночі. А коли небо почало рожевіти, Сяйко сів зайчику на ніс і сказав: — Бачиш? Темрява — це просто ковдра, якою накривається ліс, щоб відпочити. А ми, світлячки, — маленькі гудзики на цій ковдрі. Ми завжди поруч. Трусик повернувся до своєї нірки вже зовсім іншим. Він більше не тремтів, а виглядав у віконце і махав лапкою зіркам. З того часу зайчика прозвали Небійчиком. Бо він зрозумів: справжня сміливість — це не коли ти не боїшся, а коли поруч є друзі, які світять тобі у темряві. І якщо темно — просто підніми голову: он скільки зірок усміхаються тобі з неба. А в траві, ближче до землі, завжди мерехтять зелені ліхтарики, які кажуть: «Не бійся, ми поруч!»