Чарівна гостинність

У глибокому-глибокому лісі, де сосни сягають неба, а вранішня роса вмиває кожну квіточку, жила собі білочка Гризетка. Вона мала найпухнастіший рудий хвостик у всьому лісі та комірчину, повну горішків. Але найбільше Гризетка пишалася не своїм хвостиком, а своїм запасом. Вона завжди ретельно перелічувала горішки, сушила грибочки на сонечку і ховала їх так, щоб ніхто не знав. Поруч, у старому дуплі старого дуба, жила стара-престара сова Соня. Вона вже не літала так швидко, як колись, і бачила не дуже добре, тож їй було важко шукати їжу взимку. А ще далі, під кущем калини, мешкала сімейка їжачків: тато Колючка, мама Голочка і їхній синок Пиріжок, який вічно втрачав свої колючки через те, що занадто швидко бігав. Якось улітку, коли ліс гув від бджіл і пахнув суницею, білочка Гризетка знайшла справжній скарб. На галявині, біля старого пенька, росла величезна, золотава, неймовірно запашна маслючка. Гриб був такий гарний, що білочка аж завмерла від захоплення. — От це знахідка! — прошепотіла вона. — Я засушу його, і взимку він здаватиметься мені смачнішим за цукерку. Вона вже простягнула лапку, як раптом почула тоненьке цвірінькання. Це було маленьке гороб'ятко, яке випало з гнізда і тепер сиділо під кущем, тремтячи від страху. — Ой-ой-ой! — заплакало гороб'ятко. — Я загубилося! Я не можу злетіти вгору, у моє гніздечко! Гризетка примружила очі. Вона, звісно, могла б допомогти: підсадити гороб'ятко на гілку, показати дорогу. Але ж тоді вона витратить час, і, можливо, хтось інший знайде її гриб. А гриб такий гарний! Вона хитро зиркнула на гороб'ятко й мовила: — Шукай своє гніздо сам. Я зайнята. Вона схопила маслючку й побігла додому, а гороб'ятко ще довго плакало під кущем, поки його не знайшла добра сова Соня, яка хоч і погано бачила, але мала дуже чуйне серце. Соня посадила гороб'ятко на спину й віднесла до мами. — Дякую тобі, Соне! — цвірінькало гороб'ятко. — Ти така добра! А Гризетка, тим часом, сиділа вдома і милувалася своїм грибом. Але щось у її серденьку було не так. Воно чомусь стискалося, коли вона згадувала заплакане гороб'ятко. Осінь прийшла тихо, як завжди. Почалися дощі, а потім і перший сніг. Гризетка сиділа в теплому дуплі й жувала сушений гриб. Але він чомусь більше не здавався їй таким смачним, як літнього дня. Вона визирнула надвір і побачила, як їжачок Пиріжок, змерзлий і голодний, смикає лапками суху травичку. — Дай мені, будь ласка, трішечки горішків, — попросив він. — Моя мама захворіла, і ми не встигли зробити запаси. Гризетка фиркнула. — А що я отримаю натомість? — спитала вона. — Горішки самі не ростуть! Їжачок Пиріжок засмучено опустив голівку й почовгав геть. Але раптом він зупинився, повернувся і простягнув білочці блискучий червоний листочок. — Це мій найгарніший листочок, який я знайшов для мами, коли вона видужає. Він чарівний. Він світиться в темряві. Візьми його. Гризетка гигикнула. Якийсь листочок! Але листочок справді світився м'яким, теплим світлом, ніби маленький ліхтарик. Білочка зніяковіло взяла його і сховала в куточку. Тієї ночі, коли заметіль завивала за вікном, Гризетка раптом почула, як хтось плаче. Вона виглянула — це була стара сова Соня, вона сиділа на гілці, зовсім знесилена від холоду. — Заходь, — невпевнено сказала Гризетка. Соня залетіла в тепле дупло. Вона була така слабка, що не могла навіть тримати в лапках жолудь. Гризетка глянула на свої запаси. Горішки, грибочки, насіннячко... А потім вона глянула на Соню, яка колись врятувала гороб'ятко. І на червоний листочок, який тихо світився в кутку. І раптом білочка зрозуміла, чому її серце стискалося. Вона так довго збирала скарби, що забула про найголовніше — про те, що справжнє тепло йде не з комірчини, а з серця. Вона підійшла до Соні і простягнула їй найбільший горішок. — Ось, погрійся, — сказала вона тихо. — Їж. Соня вдячно кивнула, і в її старих очах блиснула сльоза. А Гризетка раптом відчула, як їй самій стало тепло і радісно на серці. Це було дивне, але дуже приємне відчуття. Наступного ранку сніг ущух. Гризетка розшукала їжачків і віддала їм цілий мішечок горіхів. — Тримайте