Їжачок Пиріжок та чарівні голочки

У маленькому лісі, де суниці достигали просто неба, а білочки носили золоті сережки з кульбабок, жив собі їжачок на ім’я Пиріжок. Він був кругленький, м’якенький, з рожевим носиком, що весь час шморгав, бо їжачок любив нюхати квіти. Але одна біда — Пиріжок дуже соромився своїх колючок. — Ой, які ж ви гострі та сірі, — зітхав він, дивлячись на своє відображення у лісовій калюжі. — От у зайченяти Стрибунця — пухнаста шубка, у білочки Рудунці — чарівний хвостик. А в мене — самі колючки! Щоранку Пиріжок намагався пригладити свої голочки мокрим листочком. Але вони вперто стриміли догори, ніби маленькі списи. — Не засмучуйся, — цвірінькала синичка Цвірінька, що жила на старому дубі. — Ти наймиліший їжачок у лісі! Але Пиріжок лише зітхав і ховався під кущем ожини. Одного сонячного ранку, коли Пиріжок збирав яблучка для зимових запасів, він почув дивне скиглення. Десь поряд хтось плакав. Їжачок обережно визирнув із-за куща і побачив маленьке зайченя Стрибунця. Воно сиділо під великим дубом, а його лапка застрягла між корінням. — Ой-ой-ой! — плакав зайчик. — Я ніяк не можу витягнути лапку! А скоро прийде лисичка Лісочка на полювання! Пиріжок підбіг до друга. — Не бійся! Я зараз! — крикнув він і почав обережно розкопувати землю навколо коріння. Та раптом із темної ямки, куди він засунув носика, почулося грізне шипіння. Звідти визирнула зла змія Гадюка. — Хто сміє турбувати мій сон? — засичала вона і кинулася до Стрибунця. Пиріжок не розгубився. Він швидко згорнувся в тугий клубочок і покотився просто під ноги змії. Його гострі колючки вп’ялися Гадюці в боки. — Ай-ай-ай! — закричала змія. — Який колючий м’ячик! Вона відскочила убік, а Пиріжок швидко розгорнувся, підбіг до коріння і щосили вдарив по ньому. Дубовий корінь тріснув, і лапка зайченяти була вільна! — Ой, дякую тобі, Пиріжку! — обійняв його Стрибунець. — Твої колючки — це просто диво! Ти врятував мене! Пиріжок зашарівся від сорому, але йому було дуже приємно. Цього ж вечора сталася ще одна пригода. Білочка Рудунка збирала горішки на високій ялині, аж раптом її кошик зірвався з гілки і застряг у густому колючому кущі терену. Рудунка намагалася дістати його, але лише подряпала лапки. — Що ж робити? — плакала вона. — Там усі мої горішки на зиму! Пиріжок підійшов до куща, обережно просунув голову крізь колючі гілки, своїми голочками підчепив кошик і витягнув його назовні. Жоден горішок не впав! — Диво! — заплескала в долоні Рудунка. — Ти вмієш проходити крізь будь-які хащі! Твої голочки — справжній скарб! А вже лисичка Лісочка, яка весь день чатувала біля їжачкового будиночка, спробувала схопити Пиріжка за хвостик. Але ледве доторкнулася до його колючого боку, як одразу ж відсмикнула лапу. — От колючий! — фиркнула вона й побігла шукати іншу здобич. З того дня Пиріжок зрозумів, що його голочки — це не просто прикраса. Вони його захищають, допомагають друзям, і без них він би ніколи не врятував зайченя чи не дістав кошик з горішками. — Знаєш, — сказав йому якось старий мудрий кріт Норушка, — кожна тваринка гарна по-своєму. Зайчик — швидкий, білочка — стрибуча, а їжачок — хоробрий та колючий. І це чудово, що ти не схожий на інших. Бо саме твоя несхожість рятує ліс від біди. Пиріжок більше ніколи не соромився своїх колючок. Він навіть почав ними пишатися. Щовечора він дивився на своє відображення у калюжі й шепотів: — Які ж ви гарні та надійні, мої голочки! Дякую вам, що ви в мене є. А лісова родина — зайченя Стрибунець, білочка Рудунка, синичка Цвірінька та навіть старенький кріт Норушка — щодня приходили до їжачка в гості, щоб разом пити чай із м’яти та дивитися на зорі. І всі вони знали: найкращий друг у лісі — це Пиріжок, бо він завжди прийде на допомогу, навіть якщо для цього треба випустити всі свої колючки.