Їжачок, який хотів обійматися**

** У самому серці старого лісу, під великим дубом, жив маленький їжачок на ім’я Колючка. Він був чемний, гарненький і завжди допомагав іншим. Але одна річ дуже непокоїла його серце. Кожного вечора Колючка дивився, як білочка Руда обіймає свій пухнастий хвостик, як зайченя Стрибко тулиться до мами, а ведмежа Медведик лащиться до свого тата. Їжачку також дуже хотілося когось міцно-міцно обійняти і сказати: «Ти мій найдорожчий друг!» — Спробуй, будь ласка, обійми мене, — попросив він якось зайченя Стрибка. Стрибко несміливо підійшов, розкрив свої довгі лапки і пригорнувся до Колючки. — Ой-ой-ой! — скрикнув зайчик і відскочив. — Ти такий колючий! Колючка засмутився. Тоді він підійшов до білочки Руди. — Рудо, може, ти мене обіймеш? Я так мрію про теплі обійми. Білочка зітхнула і обережно притулилася до їжачка. Але одразу ж відсмикнула лапку: — Пробач, Колючко, але твої голочки дуже гострі! І навіть маленьке мишеня, яке жило під корінням старого дуба, відмовилося від обіймів. Колючка зовсім засумував. Він забився під кущ ожини і тихенько плакав. Йому здавалося, що він нікому не потрібен. Що його колючки — це якесь покарання. «Краще б я був пухнастим, як хмаринка», — думав він. Раптом Колючка почув дивні звуки: хтось голосно пищав і кликав на допомогу. Їжачок виглянув з-під куща і побачив пташеня, яке випало з гнізда. Воно сиділо прямо посеред доріжки, безпорадно тріпало крильцями і плакало. Поруч уже нишпорила велика сіра кішка. Вона хитро примружувала очі і готувалася стрибнути. — Негайно залиш пташеня! — крикнув Колючка і сміливо вибіг на доріжку. Він став між кішкою та пташеням, вигнув спинку, настовбурчив свої гострі голочки — став схожим на колючу кульку. Кішка фиркнула, спробувала доторкнутися до їжачка лапою, але одразу ж боляче вкололася. — Отой колючий кущ! — обурилася вона і, голосно пирхнувши, подалася геть шукати легшу здобич. А Колючка обережно підійшов до пташеняти. — Не бійся, маленьке. Ходімо, я допоможу тобі піднятися до гнізда. Але як же підняти пташеня високо на дерево? Колючка згадав, що в нього є колючки. Він обережно підклав голочки попід крильця пташеняти, так ніби це був м’який візочок, і почав дертися вгору по стовбуру дуба. Це було нелегко, але їжачок дуже старався. Він доніс пташеня аж до гнізда, де на нього чекала перелякана мама-пташка. — Дякую тобі, мужній їжачку! — щебетала вона. — Ти справжній герой! Коли Колючка спустився вниз, біля дуба вже зібралися всі звірі. Вони бачили, як він мужньо захистив пташеня від кішки, як дбайливо доніс його до гнізда. — Колючко, — сказав Стрибко, — я зрозумів! Твої колючки потрібні не для того, щоб колоти друзів. Вони потрібні, щоб захищати їх! — А ще, — додала Руда, — вони чудово допомагають носити гриби та яблука додому! Ведмежа Медведик несміливо підійшов до їжачка. — А я ось що придумав, — сказав він. — Давай я тебе обійму, але не буду притискатися надто близько. Просто простягну свої великі лапи. Медведик акуратно обхопив лапами повітря навколо Колючки, не торкаючись голочок. — Оце такі обійми, коли навколо тебе багато друзів! — радісно сказав він. І тоді всі звірі зрозуміли, що обіймати можна не тільки лапами. Можна обіймати добрим словом, допомогою, співчуттям. І Колючка відчув, як його серце наповнюється теплом. Він зрозумів, що бути корисним для друзів — це набагато важливіше, ніж мати пухнасту шерстку. Тепер, коли навесні сонечко заливало ліс світлом, їжачок більше не сумував. Він знав: справжня дружба не зважає на колючки. І хоча його не можна було стиснути в обіймах, друзі щоранку віталися з ним веселим «Доброго ранку!», що зігрівало його дужче за будь-яку ковдру.