Як Їжачок Сонце зігрів**

** У одному великому-превеликому лісі, де на галявинах росли суниці, а струмок дзюрчав, наче срібний дзвіночок, жило собі маленьке Їжаченя. Воно було сіреньке, колюче, з гостреньким носиком і такими добрими очима, що навіть колючки здавалися м’якими. Одного ранку прокинулося Їжаченя, визирнуло з-під старого пенька і здивувалося. Ліс був тихий, сірий і сумний. Листя на деревах поникло, квіти закрили свої голівки, а пташки мовчали. — Що сталося? — запитало Їжаченя у Старого Крота, який визирав із земляної нірки. — Ой, лишенько! — зітхнув Кріт. — Сонечко загубило свій усміх. Воно вже третій день ходить по небу похмуре, без жодного промінчика. Холодно і сумно стало в лісі. І справді, Їжаченя помітило: листочок на берізці тремтить, ніби від холоду, а старенький Заєць кутається у власні вуха. — Треба щось робити! — вигукнуло Їжаченя. — Я піду шукати Сонце і поверну йому усмішку! Воно взуло свої маленькі черевички з липової кори, взяло торбинку з трьома грибочками і рушило в дорогу. Ішло Їжачення довго. Спершу воно зустріло Білочку, яка сиділа на гілці, сумно опустивши хвостика. — Білочко, — спитало Їжаченя, — ти не бачила, куди пішло Сонечко? — Бачило, — відповіла Білочка. — Он туди, за Чорну гору, воно опустилося. Кажуть, там воно заховало свій усміх у дупло старого Дуба. — Спасибі! — крикнуло Їжаченя і покотилося далі. Дорога до Чорної гори була неблизькою. Треба було перейти через струмок, перестрибнути через кущик ожини і пройти темною стежкою, де навіть удень панували сутінки. Нарешті Їжаченя дісталося до старого Дуба. Дуб був такий великий, що його крона сягала аж до хмар. А в дуплі справді щось тьмяно світилося. Їжаченя підбігло ближче — і побачило Сонечко! Воно сиділо на краю дупла, маленьке й засмучене, і дивилося у землю. — Чому ти таке сумне? — спитало Їжаченя, сідаючи поруч. — Я загубило свій усміх, — тихо промовило Сонечко. — Я світило всім, зігрівало квіти, звірів, дітей. А вчора ввечері подивилося на землю і побачило, що ніхто мені не усміхається у відповідь. Ні пташка, ні зайчик, ні навіть маленька квіточка. Мені стало так сумно, що усміх просто зник. Їжаченя замислилося. Воно було маленьке, але мало велике серце. — А ти спробуй усміхнутися їм знову, — сказало воно. — Може, вони просто не встигли помітити, що ти поряд? — Не можу, — зітхнуло Сонечко. — Без усмішки я не вмію світити. І тут Їжаченя зрозуміло. Воно дістало з торбинки один грибочок, поклало на долоньку і простягло Сонечку. — Це тобі. Щоб ти знало, що я тобі радий. Сонечко здивувалося. Воно обережно взяло грибочок, понюхало і — о диво! — на його промінчиках з’явився перший теплий відблиск. — А ще я знаю, що в нашому лісі всі тебе люблять, — додало Їжаченя. — Он Білочка розповіла мені про тебе. Зайчик тремтів від холоду і згадував твоє тепло. Квіточки поникли, бо сумують за тобою. Сонечко підвело голову. Його очі заблищали. — Правда? — Правда! — вигукнуло Їжаченя. — Ходімо, я покажу тобі! Воно взяло Сонечко за руку і повело назад до лісу. Спочатку Сонечко ледве йшло, але чим ближче воно підходило до лісу, тим легше ставало на серці. А коли вони вийшли на галявину, сталося диво. Побачивши Сонечко, Білочка замахала хвостиком, Зайчик підстрибнув, а пташки заспівали свої найгарніші пісні. Квіти підняли голівки, листя на деревах розправилося, і струмок задзюрчав голосніше, ніж раніше. І тоді Сонечко усміхнулося. Його усмішка була така тепла, що розлилася по всьому лісі золотим світлом. Воно піднялося високо-високо в небо і засяяло на повну