У глибокому-глибокому лісі, де сосни сягали аж до хмар, а стежки ховалися під пухнастим мохом, жив собі маленький Їжачок на ім’я Колючка. Він був дуже гарний їжачок: голочки завжди чисті та гострі, носик чорненький, а оченята — як дві великі чорні перлини. Але була в Колючки одна таємниця: він дуже соромився свого голосу. Всі їжачки в лісі вміли пихкати, фиркати й навіть тихенько співати, а Колючка тільки мовчав і червонів, коли до нього зверталися. Одного ранку прокинувся їжачок і побачив, що його улюблена галявина, де росла смачна суниця, стала зовсім похмурою. Сонце сховалося за величезну сіру хмару, і навіть квіти поникли голівками. — Ой-ой-ой, — зітхнув Колючка, — як же сумно без сонечка! І тут він почув, хтось тихо плаче. То був маленький Зайчик, який сидів під кущем і витирав сльозинки лапкою. — Чому ти плачеш, Зайчику? — наважився спитати Їжачок, хоч голос його тремтів. — Я загубив свою улюблену морквинку! — схлипнув зайчик. — Вона була така помаранчева, як сонячний промінчик! А тепер усе сіре, і я її ніколи не знайду! Колючці стало дуже шкода Зайчика. Він хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі. Тоді він просто підійшов до Зайчика, взяв його за лапку і повів у глибину лісу. Вони йшли довго, перестрибували через коріння, обходили калюжі, поки не побачили під старим дубом щось яскраве. Це була морквинка! Але не проста — вона світилася м’яким золотавим світлом, ніби всередину хтось заховав маленьке сонечко. — Ура! — закричав Зайчик. — Ти знайшов її, Колючко! Але чому вона світиться? І раптом морквинка заговорила тоненьким голосочком: — Бо я не проста морквинка, а чарівна! Мене загубило Сонечко, коли ховалося від хмари. Якщо ви повернете мене на небо, сонце знову засяє! — Але як ми туди дістанемося? — здивувався Зайчик. — Ми ж не птахи! Колючка замислився. Він подивився на високі сосни, потім на свою колючу спинку, і раптом його осяяла ідея. Він аж підстрибнув від радості й голосно-голосно вигукнув: — Ми збудуємо драбину з гілок, а я візьму морквинку на голки й понесу її на самий верх! І тут Їжачок замовк, бо вперше в житті заговорив так голосно й упевнено. Зайчик здивовано кліпнув очима, а потім засміявся: — Який ти молодець, Колючко! Ти не тільки знайшов морквинку, а й придумав, як повернути сонечко! Вони взялися до роботи. Зайчик стрибав по гілках і підбирав міцні палиці, а Їжачок з’єднував їх своїми гострими голками, наче справжній будівельник. До них приєдналися Білочка, яка принесла міцну липову кору, і навіть старий Борсук, який підштовхував драбину знизу. Драбина вийшла висока-висока, аж до хмар. Колючка обережно наколов чарівну морквинку на найміцнішу голку на спині й почав підніматися. Він ліз дуже довго, іноді зупинявся, щоб перевести подих, але не здавався. І коли він дістався до самої хмари, він побачив Сонечко — воно сиділо на хмарі, сховавши обличчя в долоні. — Сонечку, — тихо сказав Їжачок, — я приніс твій промінчик-морквинку. Без тебе в лісі так сумно! Сонечко підвело голову, засяяло усмішкою, взяло морквинку й погладило Колючку по голках. І в ту ж мить хмара розтанула, сонце залило ліс золотим світлом, а на землю впав справжній сонячний дощик — теплий і веселий. Звірі внизу радісно застрибали. А Зайчик крикнув на весь ліс: — Це наш Їжачок Колючка врятував день! І він зовсім не мовчазний — він найсміливіший серед нас! Колючка зніяковів, але всередині в нього щось заспівало. Він зрозумів, що навіть найменший голос може стати найгучнішим, якщо в ньому звучить доброта.
Не бійся бути собою — навіть тихий голос може зробити велике диво, якщо в серці живе доброта.