Їжачок і Чарівне Сяйво

Жив собі в лісі маленький Їжачок. Він був сіренький, колючий, з мокрим чорним носиком, який усе-все нюхав. Їжачок любив досліджувати лісові стежки й шукати гриби, але найбільше йому хотілося побачити Чарівне Сяйво. — Воно з'являється на галявині, коли місяць сяє найяскравіше! — цвірінькала Сорока, яка знала всі лісові новини. — Хто доторкнеться до нього, ніколи не буде сумувати. Їжачок дуже зрадів. Він вирішив, що неодмінно знайде це Сяйво й доторкнеться до нього лапкою. Але проблема була в тому, що Їжачок жив на узліссі, а Чарівна галявина, за словами Сороки, була десь у самій гущавині, за струмком, за горою і за шістьма кущиками чорниці. І ось одного погожого вечора Їжачок попрямував на пошуки. Спочатку він дійшов до струмка. Струмок дзюрчав і грався з камінчиками, але береги були слизькими, а вода — холодною. Їжачок постояв, понюхав воду тремтячим носиком, а потім побачив, що поруч сидить Зайчик. Зайчик тихенько схлипував, бо загубив своє улюблене відерце для ягід. — Не плач, — сказав Їжачок. Він озирнувся й помітив відерце, яке застрягло між корінням великої верби. Їжачок покотив відерце до Зайчика. Зайчик одразу повеселішав. — Дякую, Їжачку! — гукнув він. — А куди ти йдеш? — Шукаю Чарівне Сяйво! — відповів Їжачок. — Воно з'являється на галявині в самій гущавині. Зайчик пожував листочок і сказав: — Ходімо, я знаю коротку стежку! Тільки там є гора. Зайчик провів Їжачка до гори. Гора була не надто висока, але дуже кам'яниста. Їжачок почав видиратися вгору, чіпляючись лапками за виступи. Раптом він почув, як хтось голосно зітхає. На великому камені сидів Бобер. Він намагався перетягнути важку гілку для свого будиночка, але гілка застрягла між камінням. — Ох, — зітхнув Бобер. — Вечір уже, а я так хотів устигнути до сніданку полагодити дах. Їжачок підійшов, обійшов гілку, вперся колючками в камінь і штовхнув щосили. Камінь зрушився! Гілка звільнилася. — Якби не ти, довелося б мерзнути, — усміхнувся Бобер. — Куди це ти поспішаєш у такий пізній час? — До Чарівного Сяйва! — вигукнув Їжачок. — Воно на галявині, за цими шістьма кущиками чорниці. — О, я знаю ці кущики! — зрадів Бобер. — Ходімо, я знаю найкращий шлях, щоб не стерти лапки! Бобер провів Їжачка аж до шести кущиків чорниці. Кущі стояли рівним рядком, наче вартові, а за ними вже виднілася галявина. Над галявиною небо темніло, і місяць випливав з-за хмар. Та раптом Їжачок почув тоненький писк. Під кущиком сиділо маленьке Пташеня — Синичка. Воно випало з гнізда й не могло злетіти. — Я боюся, — запищало Пташеня. — Вже темно, і я не знайду дорогу додому. Їжачок глянув нагору — гніздечко було на гілці, але ж високо! Тоді він підійшов до куща й міцно вперся колючками в стовбур. Він нахилив гілку низько-низько, так що гніздо наблизилося до землі. — Залазь! — скомандував Їжачок. Синичка зраділо стрибнула в гніздечко. А гілка — пруж! — підскочила назад угору. — Дякую! — зацвірінькало Пташеня. — Тримайся, Їжачку, бо зараз станеться диво! І щойно Синичка сказала це, місяць виплив на саму середину неба. Його проміння впало на галявину, і трава почала світитися, наче хтось розсипав срібні зірочки. Сяйво! Воно танцювало навіть на колючках Їжачка! Їжачок сторопів. Він так поспішав, що й не помітив, як струмок допоміг перейти, як гору подолав, як кущі розсунув — не для себе, а для друзів. А тепер Сяйво саме знайшло його й ніжно обійняло теплим світлом. — Я знайшов його! — прошепотів Їжачок. — Ні, — тихо озвалося Сяйво голосом самого лісу. — Це воно знайшло тебе. Справжнє диво не треба шукати. Воно живе в тих, хто допомагає іншим. Їжачок обережно простягнув лапку. Сяйво м'яко торкнулося її і залишило там маленьку зірочку — теплу й лагідну. Відтоді Їжачок щоразу бачив Чарівне Сяйво — у краплинці роси на світанку, у промінчику сонця, що пробивало