Сова, що збирала тишу

У самому серці дрімучого лісу, де дуби сягали своїми кронами самого неба, а мох стелився м’яким зеленим килимом, жила собі маленька Сова на ім’я Тиша. Вона була надзвичайно тихою. Хоча, всі звірі казали, що вона тиха не тому, що сором’язлива, а тому, що вміє слухати. Тиша мала незвичне захоплення — вона збирала звуки. Не просто звуки, а той дивовижний спокій, який можна почути лише на світанку, коли сонце ще дрімає, або ввечері, коли перші зірки починають кліпати очицями. Вона вставала дуже рано, сідала на найвищу гілку старого дуба і слухала. Вона ловила у свої м’які крила шепіт вітру, легенький передзвін роси, шарудіння сонного їжачка та перший, ще несміливий подих нового дня. А потім вона ховала ці звуки у свою дуплянку. Там, на м’якому моху, лежали маленькі сріблясті кульки, схожі на крапельки туману. Кожна кулька була наповнена особливою тишею: ось — тиша дощу, що стукає по листю, а ось — тиша снігопаду. Тиша була дуже бережною зі своїми скарбами. Лісові звірі часто дивувались: «Чому ти така тиха, Сово? Чому не кричиш на весь ліс, як дятел, і не цвірінькаєш, як горобці?» Сова лише загадково мружила свої великі жовті очі та мовчала. Одного разу в лісі трапилась біда. З далеких гір прилетів Шумний Вітер. Він був гучний, сердитий та дуже поспішав. Він свистів, завивав, тріщав гілками. Він приніс із собою таку гучну метушню, що всі звуки лісу переплутались. Птахи почали співати не свої пісні, їжачки голосно пихтіли, а зайченята так голосно тупали, що налякали всіх жабенят. Від галасу ніхто не міг почути одне одного. Білочка покликала свою маму, але та почула не її, а гавкіт лисиці. Ведмедик не міг знайти свою берлогу, бо всі звуки розлетілися в різні боки. Ліс загув, як великий розгублений вулик. Звірятка бігали, метушилися, але від цього ставало лише гучніше. І тоді найстарший і наймудріший Олень, у якого роги були схожі на корону, голосно сказав: — Нам потрібна тиша! Нам потрібна Сова! Всі звірі зрозуміли, що Олень має рацію. Вони прибігли до дуба, де жила Тиша, і почали гуркотіти: — Сово! Виходь! Тиша, допоможи нам! Шумний Вітер забрав наш спокій! Сова виглянула з дупла. Вона не сказала ані слова. Вона лише вийшла і сіла на гілку. Вона розплющила свої великі очі, розправила м’які крила. Вона підняла голову і почула те, що не чули інші: серед усього цього галасу був маленький, дуже тендітний звук — звук краплі, яка падала з травинки на землю. Сова обережно підхопила цю краплю-тишу своїм крилом і понесла її до свого дупла. Вона дістала свою найулюбленішу сріблясту кульку, в якій зберігалася тиша ранкового туману, і відкрила її. З кульки випливла така ніжна, така спокійна хвиля, що вона накрила все навколо. Ця хвиля не була гучною. Вона була м’якою, як мамині обійми. І сталося диво. Шумний Вітер, відчувши цю тишу, почав сповільнюватися. Він більше не свистів, а лише легко погойдував верхівки дерев. Птахи нарешті почули свій власний спів. Зайченята перестали тупати і почули, як шелестить листя. Ведмедик знайшов свою маму за її спокійним, рідним диханням. Звірі зупинились і прислухались. Ліс знову ожив, але тепер він звучав не хаотично, а як гарна мелодія, де кожен має свою партію. А Сова Тиша просто сиділа на гілці, а її великі жовті очі світилися теплом. Вона зрозуміла: іноді, щоб почути найдорожче, треба просто зупинитися і послухати. І сьогодні ввечері вона збирала нову колекцію тиші — тиші щасливих звірят, які нарешті знайшли спокій.