Ведмедик Сонько та Сонячна Крижинка

У глибокій-глибокій хащі, де смереки сягають неба, а папороть ховає всі стежки, жив собі маленький ведмедик на ім’я Сонько. Він був пухнастий, як хмаринка, і такий добрий, що навіть бджоли, яких він випадково турбував, ніколи на нього не сердились. Але була у Сонька одна таємниця. Він дуже боявся темряви. Щойно сонце ховалося за обрій, а в лісі запалювалися перші зорі, ведмедик забирався в свою барлогу під старезним дубом, накривався з головою ковдрою з м'якого моху і тремтів. — Темрява, — шепотів він сам до себе, — вона ж усякого може накоїти. Раптом там, у чорноті, хтось страшний? Одного разу, наприкінці зими, коли сніг почав танути й дзвеніти крапель, Сонько виліз погрітися на сонечко. Він сидів на старому пеньку і грів свій круглий животик, коли раптом почув дивний, дуже ніжний звук — наче тисячі кришталевих дзвіночків заспівали разом. Ведмедик пішов на звук і побачив диво. На галявині, між двох снігових заметів, які вже танули, лежала маленька бурулька. Але не проста! Вона сяяла сріблястим світлом, і всередині неї танцювали мініатюрні сонячні зайчики. — Ой! — вигукнув Сонько. — Ти хто? — Я — Сонячна Крижинка, — проспівав ніжний голосочок. — Я впала з даху старого млина, коли сонце поцілувало мене на прощання. Я тану, але не хочу зникати, бо ще не бачила, який ти гарний ведмедик. — Гарний? — здивувався Сонько. — Я просто ведмідь. А от ти — справжня красуня. Скажи, а ти не боїшся танути? Не боїшся зникнути? Крижинка тихенько засміялась, і її сміх був схожий на весняний струмок. — Я не зникаю. Я стаю водою. А вода напоїть землю, з землі виросте квітка, а квітка подарує мед бджілці, а бджілка принесе мед тобі. Це ж таке щастя — бути частинкою цього дива! Сонько замислився. Він ніколи про таке не думав. — Але вночі… — зітхнув ведмедик. — Коли стає темно, я почуваюся таким самотнім. Здається, що все гарне зникає. Сонячна Крижинка засяяла ще яскравіше. — А знаєш, що я бачу, коли ти спиш? Я бачу, як зорі опускаються на верхівки смерек і вмиваються в твоїй річці. Я чую, як вітер шепоче колискові малим білченятам. Темрява — це не ворог. Це просто час, коли світ відпочиває, щоб набратися сил для нового дня. Вона як тепла ковдра, яку небо натягує на землю. Раптом сонце сховалося за хмаринку, і по галявині пробіг прохолодний вітерець. Крижинка затремтіла і стала тоншою. — Ой, здається, мій час настав, — сумно, але щасливо промовила вона. — Але знаєш, ведмедику, я не хочу просто розтанути. Візьми мене до свого дуба і поклади біля входу. Коли прийде ніч, ти побачиш, що я не зникла. Я просто стану чимось новим. Сонько акуратно взяв крижинку, вона вже була зовсім маленькою, з долоньку. Він відніс її до свого дуба і поклав у невеличке заглиблення, де вже блищала чиста весняна вода. Настала ніч. Ведмедик, як завжди, зіщулився під ковдрою. Але раптом він помітив, що від заглиблення біля входу ллється ніжне сріблясте світло. Він визирнув і побачив, що вода, якою стала Крижинка, віддзеркалює місяць і зорі. Вона танцювала в маленькій калюжці, переливаючись усіма барвами весняної ночі. І ведмедик зрозумів. Він зрозумів, що в темряві народжується світанок, що після кожної ночі приходить ранок, що зима поступається весні, а крапля води не зникає, а повертається росою на пелюстках квітів. Сонько вийшов із барлоги. Він підняв мордочку до неба, повного зірок, і вперше не відчув страху. Він відчув спокій. Він ліг на теплу, вологу землю біля свого дуба і заснув просто неба, під найніжнішою ковдрою — зоряним небом. А вранці прокинувся від того, що йому на ніс упала крапля роси. Вона була холодна, але така добра. І ведмедикові здалося, що це Сонячна Крижинка шепоче йому: «Бачиш? Я тут. Я завжди буду тут — у кожній краплі, у кожній квітці, у кожному новому дні». І з того часу маленький ведмедик Сонько більше ніколи не боявся темряви. Бо він знав: темрява — це просто час, коли світ готується до нового дива.