Сонечко в кишені

У глибокому зимовому лісі, де сніг іскрився, наче цукор, жив маленький зайчик на ім’я Лоповух. Він мав великі-великі вуха, тому його так і назвали. Лоповух був добрий, але трохи ласун — дуже полюбляв гризти моркву. Та от біда: узимку моркви не було, і зайчик ходив сумний. Одного ранку, коли сонце ледь виглянуло з-за хмар, Лоповух стрибав по стежці й раптом побачив щось золотаве у кучугурі. Він обережно розгріб сніг лапками — а там блищить маленька кругла кулька, тепла-теплісінька, наче тільки з печі. — Ой! — здивувався зайчик. — Це ж справжнє сонечко! Мабуть, воно впало з неба. Він узяв кульку в лапки, і вона приємно зігріла його. Зайчик сховав її в кишеню своєї сорочечки й побіг далі. Незабаром він побачив синичку, що сиділа на гілці й тремтіла. — Чому ти тремтиш? — спитав Лоповух. — Холодно мені, — відповіла синичка. — Крильця змерзли, не можу літати. Зайчикові стало шкода пташку. Він дістав із кишені золоту кульку й підніс її до синички. Кулька засяяла ще яскравіше, і від неї пішло таке тепло, що синичка одразу перестала тремтіти, зацвірінькала й полетіла. А Лоповух помітив, що кулька стала трохи більшою! — От диво! — зрадів зайчик. — Хіба таке буває? Мабуть, мені здалося. Він побіг далі. Аж раптом чує: хтось тихо хлипає. Під кущем сидів їжачок Колючка. Він увесь зіщулився, бо в його хатинці за вітром зірвало дах. — Не плач! — сказав Лоповух. — Ось, погрійся біля моєї кульки. Їжачок підставив колючі боки до золотої кульки й зігрівся. Кулька знову стала більшою — тепер вона була завбільшки з яблуко! І тут зайчик зрозумів чарівний секрет: що більше він ділиться теплом з іншими, то більшим стає його сонечко. Він покликав їжачка: — Ходімо разом! Знайду для тебе сухе листя, щоб полагодити хатинку. Вони пішли разом. По дорозі зустріли старого борсука, який загубив окуляри й не міг знайти дорогу до нори. Лоповух дістав кульку, щоб було видно, і борсук знайшов свою домівку. Кулька ж виросла ще більше — тепер вона сяяла, як маленький ліхтарик. Уже вечоріло. Лоповух, їжачок і борсук побачили, як у лісі блимає вогник. Це вовченя, яке заблукало, розвело багаття, але дров було мало, і вогонь ледь-ледь жеврів. — Бракує хмизу, — сумно сказало вовченя. — Ми допоможемо, — мовив їжачок. Вони назбирали цілу оберемку хмизу. Вогонь затріщав весело, зігрів усіх. А Лоповух дістав свою золоту кульку — і вона стала така велика й яскрава, що освітила всю галявину, наче сонце! Усі звірі зібралися довкола й дивувалися: — Яке гарне сонечко! Звідки воно в тебе? — Воно саме знайшло мене, — усміхнувся зайчик. — Але я помітив: коли я хотів забрати його лише собі, воно було маленьке. А коли я почав ділитися ним з іншими, воно стало великим! Так і повелося: щоночі звірі приходили до зайчикової нірки, і там завжди було тепло й затишно. Лоповух частував усіх сушеною морквою, яку знайшов у коморі, а сонечко світило їм у темряві. А найцікавіше те, що вранці, коли звірі розходилися,