**Казка про Зайчика, який навчився дарувати тепло**

У глибокому-преглибокому лісі, де смереки сягали неба, а ведмідь Солодкодум хропів у барлозі до самої весни, жив маленький Зайчик на ім’я Стрибунчик. Шубка в нього була сіренька, але м’якенька, як хмаринка, а вушка — довгі-предовгі, щоб чути, як росте трава і як падає з ялинки остання сніжинка. Стрибунчик був дуже добрим, але одного разу він зрозумів, що зовсім не вміє дарувати подарунки. Він хотів зробити щось приємне для мами, для старого Крота, для Сороки-Білобоки, але все виходило не так: він приніс мамі букет пожовклих листочків, а вона зітхнула, бо то були її улюблені листочки з календаря, де вона позначала дні до Великодня. Кротові він викопав ямку «для скарбів», але то виявився вхід до його комори з зерном. А Сорока розгнівалась, бо Стрибунчик пофарбував її срібні ложечки в зелений колір, щоб вони «краще ховалися в траві». Засмутився Зайчик. Сів на старий пеньок, вкритий снігом, і заплакав. — Чому в мене нічого не виходить? — питав він сам у себе. — Я ж так стараюсь! Раптом він почув тихе-тихе дзюрчання. То з-під замету пробивався струмочок. Він ніс на собі крижинку, а на крижинці сидів маленький Жучок — Сонечко, яке прокинулось зимою через те, що хтось поклав його грітися на теплу грубку. — Ой, допоможи! — запищало Сонечко. — Я впало в сніг і замерзаю! Стрибунчик не довго думав. Він зняв свою пухнасту шубку і загорнув у неї маленького Жучка. — Ось, — сказав він, — сиди тут, грійся. А я побіжу до лісу, знайду тобі сухе листячко. Він побіг, але раптом зупинився: як же він без шубки? Мороз щипав за вушка, вітер дув у живіт. Але Стрибунчик згадав, як тепло було у хатці, коли мама обіймала його, і подумав: «Якщо я зараз замерзну, то хто ж занесе Сонечко додому?» Він знайшов сухе листя, зробив маленьке гніздечко в дуплі старої верби і поклав туди Жучка. А щоб воно не сумувало, він наспівав йому колискову про сонечко, яке колись прокинеться і розбудить весну. Коли Стрибунчик повертався додому без шубки, він зустрів Мудру Сову. — Чому ти без шубки, Зайчику? — спитала Сова. — Я віддав її маленькому Сонечку, — зізнався Зайчик. — Воно змерзло. — Але ж ти сам змерзнеш! — сказала Сова. — Ні, — відповів Стрибунчик, і в цей момент він відчув, як щось тепле розливається всередині, від самих кінчиків вушок до хвостика. — Я зігрівся. Бо коли даруєш тепло — воно повертається. Сова замислилась і сказала: — Ходімо зі мною, я знаю, де росте чарівна квітка — Теплоквіт. Вона цвіте тільки взимку, і тільки для тих, хто вміє віддавати. Вони пішли через замети до галявини, де стояла кришталева квітка. Вона світилася рожевим світлом, і від неї йшло таке тепло, що сніг навколо танув, а з-під землі виглядали перші проліски. Стрибунчик доторкнувся до пелюстки, і квітка перетворилася на золотий промінчик, який обмотався навколо його шиї, як шарфик. — Тепер ти завжди будеш теплим, — сказала Сова. — Але пам’ятай: цей шарфик діятиме лише тоді, коли ти будеш ділитися ним з іншими. Зайчик побіг додому. По дорозі він зустрів їжачка, який тремтів від холоду. Стрибунчик відірвав шматочок промінчика — і той перетворився на маленьку ковдру. Їжачок зрадів. Потім зустрів білочку, вона втратила свої запаси горішків. Стрибунчик відірвав ще шматочок — і той став кишенькою, повною горішків. А коли Зайчик прийшов додому, мама чекала на нього з морквяним чаєм. — Сину, — сказала вона, — я бачу, ти став справжнім чарівником. — Чому? — здивувався Стрибунчик. — Бо ти навчився найголовнішого: дарувати не те, що тобі здається потрібним, а те, що зігріває серце. Іноді найкращий подарунок — це просто бути поруч. Або віддати своє тепло тому, хто цього потребує. Стрибунчик обійняв маму, і йому стало так тепло, що він зрозумів: справжні дарунки не завжди можна покласти в коробочку. Іноді вони променять, як сонечко, і стукають у серці, як найніжніша казка. А навесні, коли розтанув сніг, на галявині, де росла Теплоквіт, діти знайшли маленького Жучка-Сонечка. Воно повернулося до лісу і принесло з собою весну. І всі зрозуміли: весна починається з маленького доброго вчинку. **