Як Їжачок Тепло Шукав

Жив собі в лісі маленький Їжачок. Він був сіренький, колючий, з блискучим чорним носиком і дуже допитливими очима. Усе літо Їжачок весело гуляв галявинами, ловив сонячні зайчики та слухав, як співають пташки. Але одного ранку він прокинувся й відчув: щось змінилося. Листя на деревах стало золотим і багряним, уранці трава срібла від роси, а вітер сердито задував під кущ, де спав Їжачок. — Ой-ой-ой! — простогнав Їжачок, гортаючись у клубочок. — Як же холодно! Треба терміново знайти тепло! Він зібрав маленький клуночок: поклав туди сушений грибок, жолудь і гарненький червоний листочок, аби було не так сумно. І вирушив у путь. Ішов він лісом, і раптом побачив Білочку. Вона сиділа на гілці й старанно загортала у дупло горішки. — Білочко, здоровенька була! — ґречно привітався Їжачок. — Скажи, будь ласка, ти не знаєш, де тепло живе? Я зовсім змерз. Білочка замислилась, почухала лапкою за вухом. — Тепло? Я знаю, де воно! Ось, дивись! — вона дістала з дупла пухнасту червону хустинку. — Я її сама з липового пуху сплела. Вона така тепла, що навіть найлютіша зима не страшна! Білочка простягнула хустинку Їжачку. Він обережно загорнувся в неї. Ой, як приємно! М’якенько, затишно, наче сонечко притулилося. — Дякую тобі, Білочко! — зрадів Їжачок. — Тепер мені значно тепліше. Пішов він далі. Іде, хустинкою вкривається, а вітерець усе одно пробирається. Раптом чує: хтось голосно зітхає. То Зайчик сидів під кущем і тремтів. — Чого сумуєш, Зайчику? — спитав Їжачок. — Морозно мені, — відповів Зайчик. — Шубка в мене сіра, літня. Онде, скоро зима прийде, а вона біла, тепла… Але ж до зими ще дожити треба! Задумався Їжачок. Жаль йому стало Зайчика. Зняв він із себе теплу хустинку, що Білочка подарувала, і простягнув Зайчикові. — Тримай, Зайчику! Грійся. А я вже якось. Зайчик аж підстрибнув від радості. Загорнувся у червону хустинку і став схожий на сонечко. — Спасибі тобі, Їжачку! Ти — справжній друг! — гукнув він услід. А Їжачок пішов далі. Ніс йому вже зовсім змерз, колючки стирчали, наче крижинки. Сів він на пеньок і гірко-гірко зітхнув. — Немає у світі тепла… Обдурив мене вітер. Усе воно десь заховалося, а я його не знайду. Стемніло. На небі одна за одною засвітилися зірочки. А між деревами виплив повний Місяць. Він був такий лагідний, аж мерехтів. — Чому сумуєш, малий? — запитав Місяць своїм тихим, срібним голосом. — Тепло шукаю, — зітхнув Їжачок. — Усі навколо щось тепле мають: Білочка — хустинку, Зайчик — мрію про зимову шубку. А я — лише колючки… Місяць лагідно всміхнувся. — А ти подивися на свої лапки. Вони ж тебе несуть. Подивися на своє серденько. Воно ж тепле-тепле! І коли ти віддав хустинку Зайчикові, хіба тобі не стало тепліше? Їжачок замислився. А й справді! Коли він побачив, як засяяв Зайчик, у його грудях ніби маленьке вуглинка застрибала. — Тепло… — прошепотів він. — Воно, виявляється, не в хустинці. Воно — тут! — і він притулив лапку до серця. — І тут! — показав на зірочки. — І навіть у тобі, Місяцю! І раптом Їжачок почув, як лісом линуть голоси: — Їжачку! Ау-у! Де ти? То Білочка з Зайчиком бігли до нього. Зайчик ніс червону хустинку, а Білочка — великий лист, повний запашних трав. — Це тобі! — запихкав Зайчик, накидаючи