Їжачок Тимко і зіронька, яка забула світити

У лісі, що ріс на пагорбі над тихою річкою, жив маленький їжачок на ім'я Тимко. Він мав теплу нірку під корінням старої липи, м'яку постіль із сухого листя й велике серце, яке вміщало багато-багато доброти. Щоосені Тимко збирав у лісі яблука, жолуді та горішки. Він складав їх у своїй нірці рівненькими гірками й примовляв: — Оце на сніданок, оце на обід, а оце — для друзів, якщо хтось завітає. Одного вечора, коли на небі вже запалилися перші зорі, Тимко повертався додому з кошиком. Раптом він побачив на галявині щось дивне: маленька срібляста іскринка лежала в траві й тремтіла. — Ой! — здивувався їжачок. — Хто ти? — Я... я зіронька, — прошепотіло сяйво. — Я впала з неба. І тепер не пам'ятаю, як світити. Тимко присів поруч. Зіронька була холодна, як перший сніг, і сумна, як дощик у неділю. — Ходімо до мене, — сказав їжачок. — У мене тепло й пахне яблуками. Він обережно поклав зіроньку на оксамитовий листочок і поніс до своєї нірки. Там розпалив маленьку піч, заварив чай із сушеної малини й поставив перед гостею горнятко. — Пий, — сказав він. — Від малини всім стає тепліше. Зіронька відпила трохи й усміхнулася: — Дякую. Я вже й забула, як це — коли про тебе піклуються. Уночі вони довго розмовляли. Зіронька розповідала про небесні луки, де пасуться місячні коні, про хмаринки, схожі на пухнастих кошенят, і про те, як гарно світити комусь із висоти. — Але я впала, — зітхнула вона. — І тепер я нікому не потрібна. — Неправда! — вигукнув Тимко. — Ти потрібна мені. І ми обов'язково повернемо тебе на небо. Уранці їжачок побіг до білочки Русі. — Русе, ти ж умієш стрибати найвище в лісі. Допоможи зіроньці! Білочка зазирнула до нірки, побачила маленьке сяйво й аж сплеснула лапками: — Яка гарнюня! Звісно, допоможу! Потім вони покликали крота Гриця, який умів копати глибоко, і старого пугача Данила, який знав усі лісові історії. — Щоб зіронька знову засяяла, — мовив Данило, — їй потрібно не лише піднятися високо. Їй потрібно згадати, що вона світить для когось. — Для когось? — перепитала зіронька. — Так, — кивнув пугач. — Світло народжується там, де є любов. Тоді друзі зробили драбинку з гнучких гілочок, приставили її до найвищої сосни й почали підійматися. Кріт тримав драбинку, білочка стрибала з гілки на гілку, а Тимко ніс зіроньку на колючках, як найбільший скарб. Але що вище вони піднімалися, то дужче вітер гойдав сосну. — Ой, я боюся! — прошепотіла зіронька. — Якщо я знову впаду, я ніколи не засяю. Тимко пригорнув її до себе. — Не бійся. Я триматиму тебе, скільки зможу. І саме тоді, коли вони опинилися майже на вершечку, зіронька раптом відчула, як щось тепле розливається в ній, мов чай із малиною. Вона побачила внизу маленьку нірку під липою, розумного пугача, жваву білочку, доброго крота — і їжачка, який не боявся висоти, аби тільки їй стало добре. — Я пам'ятаю! — вигукнула зіронька. — Я пам'ятаю, як світити! Вона спалахнула так яскраво, що все лісове листя заблищало росою. Місяць простяг їй срібний промінь, наче руку, й легенько підняв високо-високо, до найрідніших сестер. А перед тим, як зникнути в небі, зіронька гукнула: — Тимку! Щовечора шукай мене на небі! Я світитиму саме для тебе! І відтоді, коли над лісом запалювалися зорі, одна з них була найяскравішою. Їжачок виходив на галявину, сідав на пеньок і махав їй лапкою. А чай із малиною він тепер заварював ще частіше — бо з'ясувалося, що варто лише напоїти когось теплим чаєм і вислухати, і навіть найсумніше сяйво знову знаходить своє світло.