Жила собі в одному лісі зграйка веселих зайченят. Бігали вони галявиною, стрибали через кущі та грали в квача. Найменше зайченя, на ім'я Пушок, завжди бігло найповільніше, але ніколи не сумувало. Воно знало: головне — не перемога, а дружба. А в гущавині лісу жив Вовк. І був він не злий, а дуже-дуже невдалий. Вовк хотів навчитися ловити сонячних зайчиків, бо чув, що вони солодкі, наче мед. Але сонячні зайчики — це просто промінці! Вони стрибають по листю, ковзають по воді, а як спробуєш їх схопити — тікають. Одного ранку Вовк побачив, як зайченята граються, і вирішив: "Ось він, мій шанс! Я підкрадуся до Пушка, він маленький і повільний, і він покаже мені, де ховаються сонячні зайчики!" Підкрався Вовк до зайченят, причаївся за кущем і закричав: "Агов, вухані! Хто покаже мені сонячного зайчика, того не з'їм!" Зайченята злякалися, хотіли тікати, але Пушок зупинився, глянув на Вовка своїми великими очима й запитав: — А навіщо тобі сонячний зайчик, дядечку Вовче? — Як навіщо? — здивувався Вовк. — Усі кажуть, вони солодкі! Хочу спіймати й з'їсти! Пушок засміявся: — Але ж сонячний зайчик — це не їжа! Це промінь. Його можна тільки бачити й радіти. Хочеш, я навчу тебе його ловити? Вовк зітхнув, але погодився. Пушок дістав з кишені маленьке люстерко, яке йому подарувала Сорока, і спрямував його на сонце. І раптом — стриб! — на траві з'явився справжній сонячний зайчик, який почав стрибати по галявині. — Лови! — крикнув Пушок. Вовк кинувся за зайчиком. Стриб-скок! Зайчик — на листок. Вовк — за ним. Стриб-скок! Зайчик — на пеньок. Вовк — носом у землю. Стриб-скок! Зайчик — Вовкові на хвіст. Вовк крутнувся, хотів схопити його зубами, але зайчик зник, розсипавшись на тисячі іскорок. — Ой! — зойкнув Вовк. — Де він? — Він повернувся до сонечка, — пояснив Пушок. — Бо сонячний зайчик — це частинка сонця. Його не можна з'їсти, але можна ним гратися. Вовк спочатку засмутився, а потім подивився, як весело стрибають зайченята, і йому теж захотілося гратися. Він попросив у Пушка люстерко і почав пускати зайчиків на дерева, на квіти й навіть на власний ніс. Зайченята сміялися, стрибали навколо Вовка, і він уперше в житті відчув, яке це щастя — просто гратися з друзями. З того дня Вовк більше не хотів нікого їсти. Він щоранку приходив на галявину, діставав люстерко, і всі лісові звірі збиралися дивитися, як танцюють сонячні зайчики. А Пушок завжди казав: "Найкраще, що можна зловити — це радість, а її не треба їсти, нею треба ділитися".
Справжнє щастя не в тому, щоб мати чи споживати, а в тому, щоб ділитися радістю з іншими.