Їжачок, який шукав зірку

Жив собі на узліссі маленький їжачок на ім'я Колючка. Він мав теплу норку під старим дубом, м'яку постіль із сухого листя і добру маму, яка щовечора розповідала йому казки. Але однієї ночі Колючка не спав. Він дивився крізь гілля на небо, де сяяли тисячі зірок, і йому раптом стало сумно. — Мамо, — прошепотів він. — А чому я не можу світитися, як зіронька? Я ж маленький і сіренький, мене ніхто не помічає. Ось якби я мав свою зірку, я був би найщасливішим їжачком на світі! Мама-їжачиха всміхнулася і погладила його колючки. — Колючко, кожен має свою зірочку. Тільки не всі її бачать. Але якщо ти дуже захочеш — піди й пошукай. І Колючка вирішив: піду й знайду свою зірку. Наступного ранку він узяв торбинку з горішками, попрощався з мамою і подався в дорогу. Іде він лісом, аж чує — щось пищить. Глянув — а то маленьке мишеня заплуталося в сухій траві й не може вибратися. — Ой, допоможи мені, будь ласка! — просить мишеня. Колючка забув про свою зірку і кинувся розплутувати травичку. Довго вовтузився, коловся, але визволив малого. — Дякую тобі, їжачку! — зраділо мишеня. — Ти справжній друг! Колючка всміхнувся і пішов далі. І раптом помітив: на небі ніби щось блимнуло. Але то, мабуть, сонечко. Іде, іде — аж бачить: стара ворона сидить на пеньку й сумно каркає. — Що сталося, тітонько Вороно? — питає Колючка. — Та от, гніздо моє вітер зруйнував, а я вже стара, мені важко нове звити, — зітхає ворона. Колючка подумав-подумав і каже: — Я вам допоможу! Він приніс гілочок, трави, пір'ячка, і разом вони звили нове гніздо — тепле й затишне. Ворона аж сльозу зронила. — Дякую, малий! Ти маєш добре серце. А Колючка йде далі. І знову здалося йому, що щось блимнуло над ним. Але ж удень зірок не буває... Надвечір вийшов він на галявину, де сиділо маленьке зайченятко й гірко плакало. — Чого ти плачеш? — питає їжачок. — Я загубився... не знаю, де моя хата... — схлипує зайчик. Колючка не роздумував ні хвилинки. Він узяв зайчика за лапку й повів через ліс. Ішов довго, шукав стежки, прислухався до шелесту. Аж ось — знайома нірка, а біля неї мама-зайчиха, вся в сльозах. — Синочку мій! — скрикнула вона й обійняла малого. А тоді глянула на Колючку й сказала: — Ти врятував моє зайченятко. Хай тобі щастить у всьому! Коли Колючка повертався додому, вже сутеніло. Він ішов стежкою, втомлений, але чомусь дуже радий. І раптом відчув: у грудях у нього щось тепле й світле. Ніби маленька зірочка запалала. Мама зустріла його біля норки. — Ну що, знайшов свою зірку? — запитала вона, усміхаючись. Колючка глянув у калюжу, де відбивалося небо, і побачив: усі зірки сяють. Але найяскравіше сяяло його власне серце. — Знайшов, мамо, — прошепотів він. — Тільки вона не на небі. Вона тут, усередині. Мама пригорнула його до себе, і їжачок заснув — теплий, щасливий, справжній.