Світлячок, який боявся світити

На лісовій галявині, там, де пахне м'ятою й теплою хвоєю, жив маленький світлячок на ім'я Іскрик. Він був такий крихітний, що його ледве видно було навіть у густій траві. Щовечора, коли сонце ховалося за старими вербами, світлячки вилітали з-під листя й починали свій тихий танець. Їхні вогники гойдалися між гілками, мов маленькі зірочки, а цвіркуни грали їм на скрипочках. Уся галявина ставала схожою на чарівне небо, що впало на землю. А Іскрик сидів під листком папороті й не виходив. — Іскрику, лети до нас! — кликала мама. — Поглянь, як гарно! — Мій вогник такий маленький, — зітхав Іскрик. — Мене ніхто навіть не помітить. Сидітиму тут, під листком. Тут затишно. Мама гладила його крильця й казала: — Світи, скільки можеш. Але Іскрик усе одно ховався. Однієї ночі, коли на небі висипав густий зоряний горох, Іскрик почув тоненьке: «Пі-пі-пі... Пі-пі-пі...» Він визирнув з-під листка. На старій шапинці гриба сидів маленький жучок і гірко плакав. — Ти хто? — тихо спитав Іскрик. — Я Тимко, — схлипнув жучок. — Я загубився. Мій дім он там, за старим пеньком, але зараз так темно... Я не бачу стежки. Я боюся. Іскрик завмер. Його серденько застукотіло швидко-швидко. «Який із мене помічник? — подумав він. — Мій вогник — як крихта хліба. Хіба такої крихти досить?» Та Тимко знову заплакав — і Іскрик не витримав. Він вилетів з-під листка, уперше за все літо. Його вогник блимнув —