Їжачок Колючка і зіронька, що впала

Одного тихого вечора, коли над лісом уже запалювалися перші зорі, маленький їжачок на ймення Колючка виліз із нірки подихати свіжим повітрям. Він щойно повечеряв печеною грушкою і був такий задоволений, що навіть його колючки, здавалося, всміхалися. Раптом щось блиснуло між деревами — і тихо, м'яко: «Пусь!» — упало на мох. — Ой! — сказав їжачок і підбіг ближче. На моху лежала зіронька. Маленька, золотава, з п'ятьма гостренькими промінчиками. Тільки промінчики в неї майже не світилися, а сама вона тремтіла, наче осінній листочок на вітрі. — Ти чого тремтиш? — здивувався Колючка. — Ти ж зірка! Зірки не тремтять. — Тремтять, — прошепотіла зіронька. — Коли падають і не знають, як повернутися додому. Їжачок замислився. А тоді обережно підняв її — вона була легенька, як пір'їнка, і тепла, як свіжий хліб, — і поніс до своєї нірки. У нірці пахло сухим листям і медом. Колючка закутав зіроньку у найм'якіший мох, що мав, і налив їй горнятко ромашкового чаю з малиною. — Пий, — сказав він. — Від малини всім теплішає. Зіронька відпила трохи, зітхнула й стала менше тремтіти. А тоді розповіла, як усе сталося. Вона сиділа високо в небі й дивилася вниз, на ліс. Там хтось сміявся, хтось співав, хтось гойдався на гілці. Їй так захотілося побачити все ближче, що вона нахилилася — і нахилилася занадто. — І я впала, — сказала вона тихо. — І тепер не знаю, як повернутися. — Нічого, — сказав їжачок. — Ранок мудріший за вечір. Уранці щось придумаємо. Уранці він справді придумав. Узяв зіроньку, заліз на найви