Їжачок і зіронька, що впала

На краю лісу, під старою грушею, у нірці, вистеленій сухим листям, жив собі маленький їжачок Тимошка. Він мав круглі очки-бусинки, куцу ковдрочку з моху й велике добре серце, яке вміщало весь ліс. Щоосені Тимошка збирав гриби: сироїжки — для супу, а маленьку білу шапочку — на свято. Так було й того вечора. Він повертався додому, ніс у клуночку три гриби й одну ягоду горобини — для гарного настрою, коли раптом побачив, як небо нахмурилось, а з-поміж хмар щось скотилося вниз. Фшу-у-у! — і десь за пагорбом щось тихо зітхнуло. Тимошка не був сміливим їжачком. Але він був допитливим. Тож поставив клуночок під кущем і попрямував туди, де блимало якесь тьмяне світло. У моху, поміж листя, лежала зіронька. Малесенька, з долоньку. Вона вже не сяяла, а тільки жевріла, наче забута в печі вуглинка. І тремтіла. — Ти хто? — прошепотів Тимошка. — Я зіронька, — відповіла вона ледь чутно. — Я поспішала посвітити одному хлопчикові, який не міг заснути. Посковзнулась... і впала. — Тобі холодно? — Трошечки. І лячно. Тут таке велике листя. І темно. Тимошка подумав одну секундочку. А тоді зняв свою найулюбленішу ковдрочку з моху — ту саму, м'яку, пахучу — і загорнув зіроньку. — Ходімо до мене, — сказав він. — У мене є ромашковий чай. У нірці зіронька трохи зігрілася й заблищала ясніше. Тимошка налив їй чаю в наперсток, а собі — в горнятко. Вони сиділи, пихкали на гаряче й мовчали, бо так затишно буває мовчати разом. Уранці Тимошка покликав друзів. Прибіг кріт Грицько у темних окулярах, прилетіла сова Уляна, пристрибав зайчик Пушок — той, у якого вушко завжди трохи червоне. — Треба повернути зіроньку на небо! — сказав Тимошка. Грицько почухав лапкою потилицю: — Я можу викопати тунель. Але тунелі не ведуть у небо. Я перевіряв. Пушок підстрибнув: — А я можу підкинути її високо-високо! Раз — і все! Він підкинув зіроньку. Вона підлетіла на два стрибки й сумно впала назад у ковдрочку. Уляна поважно протерла окуляри й сказала: — Діти, ви не так робите. Світло не закидають. Світло світить. І воно стає сильнішим, коли біля нього хтось є. Тоді Тимошка покликав усіх-усіх. Прийшли дві мишки, старий жук у жилеті, сім їжаченят, руда білка й навіть ведмідь Панас, який прокинувся не вчасно, але не скаржився. Вони сіли навкруги зіроньки, взялися за лапки — хто за що міг — і заспівали. Заспівали ту дурну, просту, найкращу пісеньку про те, що ліс великий, а ми всі разом. І тоді сталося диво. Зіронька спалахнула! Спочатку на долоньку. Потім на цілу подушку. А потім так ясно, що стало вид