Жив собі в лісі на узліссі маленький їжачок на ім’я Пиріжок. Він був дуже гарненький: колючки завжди чепурно причесані, носик блищить, а оченята — як дві смородинки. Та був у нього один секрет: Пиріжок страшенно не любив ділитися. Якщо знаходив у лісі смачну суничку, то одразу ховав її під листочок. Якщо бачив грибочок — біг до нього щодуху, щоб ніхто не випередив. А вже коли мама спекла пиріг із чорницею, то Пиріжок забирався у найдальший куточок нори і їв сам-самісінький. — Навіщо ділитися? — бурчав він. — Я сам усе з’їм, і нікому нічого не залишиться! Одного сонячного ранку Пиріжок вирушив на прогулянку. Ішов він, ішов і раптом побачив під великим дубом цілу галявину горіхів! Горіхи були великі, гладенькі, аж лисніли на сонечку. — Ура! — запищав їжачок. — Тепер у мене буде ціла комора! Він почав збирати горіхи, наколюючи їх на голки. Аж тут почув тоненьке: — Пиріжку, привіт! Ой, скільки горіхів! Можна мені один? Це було білченя Стрибунчик. Воно весело стрибало з гілки на гілку, але його кошик був порожній. Пиріжок насупився: — Ні, це мої горіхи! Я сам збирав! Стрибунчик зітхнув і стрибнув далі. А Пиріжок пішов далі, радіючи своїй знахідці. Раптом він побачив, що навколо нього потемніло. Велика чорна хмара закрила сонце, і почався дощ. Та ще й вітер піднявся! Пиріжок заметушився. Він побіг до свого улюбленого місця під кущем калини, але там уже хтось сидів. То був зайчик Пушок, який тремтів від холоду. — Пусти мене під кущик! — крикнув їжачок. — Тут мокро! — Звісно, заходь, — сказав зайчик і чемно відсунувся. — Місця вистачить. І тут Пиріжок згадав, як він прогнав білченя. Йому стало дуже соромно. Він зняв з голок один горіх і простягнув зайчику. — Ось, тримай. Зігрійся. Зайчик зрадів: — Ой, дякую! А знаєш що? У мене вдома є великий шматок морквяного торта. Ходімо до мене, я поділюся! Пиріжок здивувався: — Але ж я тобі дав лише один горіх, а ти хочеш поділитися цілим тортом? — Авжеж! — засміявся зайчик. — Ділитися — це ж радісно! Вони побігли до зайчикової хатки. А там уже сиділо білченя Стрибунчик. Воно сумно дивилося у віконце. — Стрибунчику, ходімо з нами! — гукнув Пиріжок. — Вибач, що я був таким жаднюгою. Ось тобі горіх! Білченя повеселішало. Вони всі разом сіли за стіл, і зайчик дістав величезний морквяний торт, прикрашений ягідками. Аж раптом хтось постукав у двері. То була мудра Сова. — Ой, а я якраз несла чай із м’ятою, — сказала вона. — Почула, що тут весело, і вирішила завітати. Так вони сиділи, пили чай, їли торт і багато сміялися. Пиріжок зрозумів, що ділитися — це не страшно, а навпаки, дуже весело. Бо коли ділишся, то й до тебе повертається добро, та ще й із друзями!
Ділитися з іншими — це не втрачати, а знаходити друзів і радість.