Світлячок, який не вмів світитися

На зеленому узліссі, під старою липою, жила велика родина світлячків. Щовечора, тільки-но сонечко ховалося за ліс, вони вилітали на галявину й запалювали свої крихітні ліхтарики. І тоді здавалося, ніби зіроньки спустилися з неба й посідали на траву. Усі світлячки вміли світитися. Усі — крім найменшого, якого звали Іскрик. Він старанно ворушив крильцями, заплющував очі, навіть лічив до десяти — та животик його залишався темним, як ніч. Іскрик тихенько зітхав і ховався під листочком, щоб ніхто не бачив, як йому сумно. — Нічого, — казала мама, пестячи його вусики. — Твій вогник ще спить. Він прокинеться, коли прийде його час. Але Іскрик не вірив. Йому здавалося, що він зовсім не потрібен на цій великій зоряній галявині. Одного ранку він вирушив шукати поради. — Равлику, — спитав він у равлика, що повз по стеблині, — як тобі вдається бути таким гарним? — Я ношу свою хатку з собою, — відповів Равлик. — А коли сходить сонце, вона виблискує росою. Ось і вся моя краса. — А я не виблискую, — зітхнув Іскрик. — То й що? — здивувався Равлик. — Хіба тобі від цього холодно? Іскрик не знав, що відповісти, й полетів далі. На квітці сидів Метелик з великими крилами, схожими на очі. — Метелику, чому твої крила такі яскраві? — Бо я цілий ранок купався в сонячних променях, — засміявся Метелик. — Спробуй і ти! Іскрик сів на пелюстку й підставив спинку сонцю. Він грівся, грівся, аж поки не став теплий, як чайник. Та коли наста