У чарівному лісі, де навіть старі дуби переморгувалися гіллям, жив собі маленький їжачок на ім’я Голкохвіст. Він був дуже славний, але мав одну прикру звичку — дуже боятися робити щось нове. “А раптом не вийде?” — думав він, коли білочка запрошувала його стрибати по гілках. “А раптом я впаду?” — хвилювався він, коли зайченя кликало грати в наздоганялки на галявині. Одного ранку сонечко розбудило їжачка теплим промінчиком. За вікном його затишної нірки щось таємниче мерехтіло. То був справжнісінький Чарівний Клубочок! Він лежав на листочку і переливався всіма кольорами веселки. — Ой! — здивувався Голкохвіст. — Звідки ти? Клубочок весело підстрибнув і заспівав дзвінким голосочком: — Я не простий клубочок, я чарівний! Хто візьме мене в руки й прокотить мене лісом, той знайде найбільше диво! Їжачок завагався. “А раптом він кусається?” — подумав він. Але Клубочок був такий гарний і так лагідно світився, що Голкохвіст набрався сміливості й обережно взяв його в лапки. Клубочок був м’який, мов пух кульбабки, і теплий, немов мамина піч. — Ну, котимо! — вигукнув їжачок і легенько штовхнув Клубочок. І ось диво! Клубочок покотився лісовою стежкою, а за ним — весела музика, ніби тисячі дзвіночків грали веснянку. Їжачок побіг слідом. Клубочок прикотився до старого дуба, де білочка Торохтійка застрягла в дуплі — вона намагалася дістати горішок, але гілка завалила вхід. — Ой, лишенько! — зітхнула білочка. — Я сама не впораюсь! Голкохвіст хотів сказати: “Я не вмію”, але Клубочок підморгнув йому. Їжачок підбіг, напружив свої колючки й обережно підчепив гілку. Раз! — і гілка відлетіла. Білочка вискочила й обійняла їжачка. — Який ти сміливий! — запищала вона. Клубочок покотився далі. Тепер він зупинився біля струмка, де зайченя Стрибко плакало — його улюблений м’ячик упав у воду й поплив за течією. — Не плач! — гукнув їжачок. Він знайшов довгу гілочку, обережно зачепив м’ячик і витягнув його на берег. Зайченя аж підстрибнуло від радості. — Ти справжній друг! — сказало воно. Клубочок котився й котився, а Голкохвіст допомагав усім: кротові знайшов загублену монетку, їжачці-сусідці підняв кошик із ягодами, а старому ведмедеві Вуркотуну заспівав колискову, коли в той не міг заснути. І що найцікавіше — кожного разу, коли їжачок комусь допомагав, Клубочок ставав ще яскравішим і починав тихенько дзвеніти, мов срібний дзвіночок. Нарешті, коли сонечко вже хилилося до заходу, Клубочок зупинився на галявині й тихо сказав: — Голкохвісте, ти знайшов найбільше диво. — Яке? — здивувався їжачок. — Ти перестав боятися! Ти зрозумів, що допомагати іншим — це і є справжня чарівність. Кожна твоя добра справа робить світ світлішим! І тут Клубочок зник, розсипавшись на тисячі маленьких іскорок, які злетіли в небо й перетворилися на перші вечірні зірки. А їжачок Голкохвіст побіг додому, щасливий і гордий. Відтоді він більше ніколи не боявся пробувати нове, бо знав: справжня сміливість — це коли ти робиш добро, навіть якщо спочатку трішки страшно.
Найбільше диво — це добре серце, яке не боїться допомагати іншим.