Жив собі в одному чарівному лісі їжачок на ім’я Колючка. Він був дуже гарний: оченята — як дві чорні намистинки, носик — маленький ґудзик, а колючки — гострі-прегострі, наче голочки в маминій швейній коробці. Але була в Колючки одна біда: він ніколи не радів. — Чому це сонечко таке яскраве? — бурчав він зранку, вилазячи з-під куща. — Аж в очах ріже! — Чому це білочка стрибає з гілки на гілку? — хмурився він удень. — Тільки горіхи розкидає! — Чому це вітерець такий веселий? — пихтів він увечері. — Свистить, а спати не дає! Усі лісові звірята намагалися розвеселити Колючку. Зайчик Розумайчик приніс йому соковиту морквину. — Спробуй, Колючко! Вона солодка, як сонечко! Колючка понюхав, фиркнув і сказав: — Морква? Вона ж помаранчева! Я люблю сірий колір — він спокійний. Сова Мудруха вирішила йому заспівати колискову. Вона замукала ніжним голосом, але Колючка затулив вушка: — Ой, не треба! Від твого співу в мене колючки сверблять! Звірятка засмутилися. Навіть ведмедик Буркотун, який сам іноді бурчав, сказав: — Слухай, Колючко, ти такий колючий не тільки ззовні, а й зсередини! І тут сталося диво. Того вечора, коли всі готувалися до сну, на небі з’явився маленький метеорит. Він летів просто на ліс! Усі звірята: зайчик, сова, ведмедик, лисичка й бобер — кинулися тікати. Але Колючка чомусь не злякався. Він вибіг на галявину, згорнувся клубочком і крикнув: — Не бійтесь! Я його спиною спиняю! Метеорит упав просто на Колючку! Але замість того, щоб розбитися, він м’яко вдарився об його колючки, підстрибнув, покотився по землі й… засвітився. Це був не звичайний метеорит, а чарівна зірка Смішинка! — Ой, лоскітно! — засміявся Колючка. — Як смішно! Я ніколи не сміявся! Звірятка визирнули з-за дерев. А Колючка підхопив зірку лапками, і вона засяяла ще яскравіше. — Це ти мене врятував! — сказала зірка. — Але я бачу, що ти завжди сумуєш. Давай я навчу тебе радіти! І зірка почала показувати Колючці дива: ось росинка на листочку блищить, як діамант; ось сонечко гладить його колючки теплими промінцями; ось бджілка танцює свій веселий танець. І Колючка раптом відчув, як у грудях залоскотало. — Справді, як гарно! — вигукнув він. З того дня Колючка змінився. Він більше не бурчав. Він бігав із зайчиком по галявині, збирав горіхи з білочкою, співав разом із совою. А найголовніше — він навчився помічати маленькі дива, які є навколо кожного з нас. Іноді, коли хтось із звіряток сумував, Колючка підходив і казав: — А ти спробуй порадіти, навіть якщо здається, що нема чому. Радість — вона, як колючка: спочатку колеться, а потім — гріє!
Радість можна знайти в найпростіших речах, якщо навчитися дивитися на світ з відкритим серцем.