У лісі, де сонце вмивалося в річці, а вітер грався з листям, жив маленький їжачок на ім’я Грицько. Він був дуже допитливий, але страшенно сором’язливий. Його колючки завжди стирчали в різні боки, коли він хвилювався, а хвилювався він щодня: чи то привітатись із білкою, чи то попросити у дятла позичити насінину. Одного разу, гуляючи узліссям, Грицько побачив, як з-під старого пенька пробивається дивне сяйво. Воно переливалося всіма кольорами веселки: від ніжно-блакитного, як ранкова роса, до золотистого, як достиглий мед. Їжачок підбіг ближче. З пенька виглядала крихітна комаха з прозорими крильцями, що світилися. — Ой! — зойкнула комаха. — Я загубилася! Я — Світляночка Чарівна, і моє сяйво зникне, якщо я не знайду дорогу додому, до Місячної галявини. Грицько хотів допомогти, але від сорому його колючки стали сторчма, а голос сховався десь у черевичках. — Я... я... — пробурмотів він. — Не бійся! — усміхнулася Світляночка. — Твоє добре серце світить яскравіше за будь-яке сяйво. Покажи мені дорогу, і ми впораємося разом. Їжачок глибоко вдихнув і кивнув. Він знав, що до Місячної галявини треба йти через Совиний яр, повз Криве дзеркало і через Ромашкове поле. Але Совиний яр був темним і страшним, Криве дзеркало показувало всіх перевернутими догори ногами, а на Ромашковому полі жив величезний Буркотун-Кріт, який не любив гостей. Спочатку Грицько дуже боявся. У Совиному яру він наступив на суху гілку — і вона голосно тріснула! Сова вилетіла з дупла й закричала: — Хто тут шумить? — Це я, Грицько! — вигукнув їжачок, хоча його колючки тремтіли. — Ми з подругою йдемо до Місячної галявини! Не сердься, будь ласка! Сова здивувалася, бо ніхто з малих звірят не наважувався говорити з нею так ввічливо. Вона навіть підморгнула їм і показала коротку стежку, щоб обійти яр. Коли вони дійшли до Кривого дзеркала, Грицько побачив своє відображення: воно було перевернуте, з величезними лапами й маленькою голівкою. — Який я смішний! — засміявся їжачок. — Виявляється, можна сміятися навіть із себе! Світляночка засвітилася ще яскравіше від його сміху. На Ромашковому полі їх зустрів Буркотун-Кріт. Він сидів на купині й сердито фиркав. — Чого прийшли? Тут мої ромашки! — пробурчав він. Грицько набрався сміливості й сказав: — Дядечку Кроте, ми не збираємо ваші квіти. Ми просто хочемо пройти. А ще... у мене є смачний жолудь, який я беріг на вечерю. Хочете? Він дуже солодкий! Кріт здивувався. Ніхто йому ніколи не пропонував частування. Він узяв жолудь, з’їв його й раптом усміхнувся. — Ну, проходьте, — сказав він уже не буркотливо. — І передайте вітання Місяцю. Нарешті вони дісталися Місячної галявини. Там, серед сріблястих квітів, танцювали сотні світлячків. Світляночка Чарівна зраділа, поцілувала Грицька в носик і зникла у вихорі сяйва. А Грицько повернувся додому зовсім іншим: він більше не боявся говорити, знайшов багато друзів і навіть навчив Крота танцювати під місяцем.
Справжня сміливість — це не відсутність страху, а вміння подолати його заради добра. Іноді найменше добре слово або вчинок може змінити все навколо.