Жила собі в старому-престарому дубі маленька Совичка на ім’я Соня. Вона була дуже чемна, але мала одну велику проблему: вона зовсім не вміла гукати «Угу!». Коли інші сови вночі перегукувалися: «Угу-угу!», Соня лише пищала: «Пі-пі-пі!». Це було так незручно! Усі совенята з неї сміялися. — Я, мабуть, ніколи не стану справжньою совою, — зітхала Соня і ховала дзьобик у крильце. Одного вечора до дуба прилетів вітерець-бешкетник. Він грався листям і раптом почув, як Соня намагається сказати «Угу», але в неї виходить лише «Пі-пі-пі!». Вітерцю стало шкода совичку. — Сонечко, — прошепотів він, — а ти спробуй не кричати, а заспівати. Уяви, що ти — маленький дзвіночок. Соня заплющила очі, уявила себе срібним дзвіночком і тихенько: «У-у-у…» — вийшло майже як треба! Але тут із нори виліз Старий Кріт і сердито закричав: — Хто тут шумить? Я сплю! Якщо хочеш навчитися гукати, то роби це голосно, щоб усі чули! Ось так: «У-ГУ-ГУ!» Соня злякалася, спробувала гукнути голосно — і вийшло «КВА-КВА!». Вона мало не заплакала. Але тут із гілки злетів Мудрий Дятел. Він постукав по корі, подивився на Соню одним оком і сказав: — Не слухай ні вітерця, ні крота. Кожен має свій голос. Ти хочеш навчитися «Угу»? Тоді роби це так, як відчуваєш. Не поспішай. Соня глибоко вдихнула. Вона згадала, як любить місячне сяйво, як пахне нічна роса, як тепло в маминому крилі. І з самого серця вирвалося ніжне, м’яке: «У-гу-у!» — Вийшло! — скрикнула вона. І тут сталося диво. З усіх дерев почулося: «Угу! Угу!» — це інші сови відповідали їй. А найголовніше — вони гукали не сердито, а радісно, ніби вітали нову подругу. Соня більше ніколи не соромилася свого голосу. Вона зрозуміла: не важливо, як ти кажеш «Угу» — голосно чи тихо, дзвінко чи ніжно. Важливо, щоб це йшло від серця.
Не бійся бути собою. Кожен має свій унікальний голос, і саме він робить світ красивішим. Намагайся — і обов’язково знайдеш свій спосіб сказати «Угу».