Як Лисеня Вогник свій хвіст знайшло

У дрімучому лісі, де сонце пробивалося крізь віти мерехтливими промінцями, жило собі Лисеня на ім’я Вогник. Вогник був руденький, як осінній клен, і мав величезні допитливі очі. Але була в нього одна прикрість: його хвіст, пишний і пухнастий, постійно грався з ним у хованки. Тільки-но Вогник хотів похвалитися перед Білочкою-Стрибункою, як хвіст зникав — то зачепиться за корінь, то застрягне в кущі ожини, а то й взагалі прикинеться старою ганчіркою, щоб його не помітили. — Ой-ой-ой! — зітхав Вогник, сідаючи на пеньок. — Чому в усіх лисенят хвости слухняні, а мій — пустун? — Бо він не пустун, а чарівний! — пискнула Білочка, стрибаючи з гілки. — Він просто чекає, коли ти знайдеш для нього справжню пригоду! І ось одного ранку Вогник почув дивне схлипування. То плакав їжачок Колючка: він заблукав і дуже змерз, бо його голки тремтіли, як осикове листя. — Як же я знайду дорогу додому? — хлипав їжачок. Лисеня хотіло допомогти, але згадало, що зовсім не знає лісу. І раптом — о диво! — його хвіст засвітився м’яким золотавим світлом. Він випрямився, мов стрілка компаса, і вказав на стежку між старими дубами. — Ходімо за моїм хвостом! — зрадів Вогник. Вони пішли за вогником-хвостиком, і той вів їх через замети, повз сонну Совицю-Мудрицю, яка дрімала на гілці. Коли дорогу перегородив струмок, хвіст Вогника раптом став довгим-предовгим, мов місток. Їжачок перебіг, навіть не замочивши лапок. Нарешті вони дісталися до маленької хатинки під ялинкою. Їжачиха-мати так зраділа, що пригостила Вогника медовими пряниками. — Який у тебе чудовий хвіст! — вигукнула вона. — Він справжній чарівний ліхтарик! Вогник подивився на свій хвіст, і той тихенько помахав йому, мовляв: "Бачиш? Я ж казав, що я особливий!" Відтоді Лисеня більше не скаржилося. Воно зрозуміло, що його хвіст не просто пухнастий — він уміє світити, коли хтось потребує допомоги, ставати містком, коли потрібно перебратися через перешкоду, і навіть перетворюватися на теплу ковдру, якщо зайченя змерзло. І хоч іноді хвіст грався з Вогником у хованки, лисеня тепер лише посміхалося: — Грайся, друже! Ти — моя найкраща пригода!