Жив собі в лісі маленький їжачок на ім’я Жолудь. Він був дуже допитливий, але ще більше — дуже сором’язливий. Жолудь любить сидіти під старим дубом і слухати, як вітер шепотить із листям. Але одного разу сталося щось дивне. — Ой! — скрикнув Жолудь, коли сонце визирнуло з-за хмаринки. — Хто це там темніє за мною? Він обернувся — нікого. Знову глянув на землю — а там чорна пляма ворушиться, точнісінько як він сам! — Ти хто? — запитав їжачок, набравшись сміливості. — Я твоя тінь, — відповіла вона тихо. — Тінь? А чого ти за мною ходиш? — здивувався Жолудь. — Ти, мабуть, хочеш з’їсти мій обід? Тінь засміялася: — Ні, я просто завжди з тобою. Куди ти — туди й я. Їжачкові це не сподобалося. Він вирішив утекти від тіні. Побіг до річки, заліз у кущ ожини, сховався під грибом-боровиком, але тінь — ось вона, поруч! Тільки ще більшою стала. — Чого ти до мене причепилася? — пихтів Жолудь, утомившись. Раптом на галявину вийшла старенька Сова, яка жила на дубі сто років. Вона мудро кліпнула очима: — Жолудю, а ти знаєш, що тінь — це твій найкращий друг? Вона не зникає, навіть коли страшно. Спробуй погратися з нею! — Як гратися? — не повірив їжачок. — А ось так, — Сова показала крилом. І Жолудь почав танцювати. Він підстрибував, крутився, махав лапками, і тінь повторювала все за ним. То було так смішно, що їжачок аж пирскнув від реготу. — Ой, ти ж як дзеркало, тільки чорне! — засміявся він. — Ходімо, я покажу тобі мою улюблену галявину з суницями! Тінь мовчки погодилася, бо вона завжди була поруч. Тепер Жолудь більше не боявся. Він навіть навчив друга Білченя показувати тіньові вистави. А коли настала ніч і тінь зникла, їжачок подивився на місяць і прошепотів: — Нічого, завтра знову зустрінемось. Ти ж моя тінь, а я — твій Жолудь. І ліс заснув, сміючись уві сні.
Навіть те, що здається дивним чи страшним, може стати другом, якщо подивитися на це з гумором і добрим серцем.