У чарівному лісі, де росли цукеркові дерева, а струмочки бриніли, наче ксилофон, жило-було Сонечко. Та не просте, а дуже веселе. Щоранку воно випускало на землю сотні золотих промінчиків, які стрибали, сміялися й бавилися з усім навколо. Найбільше всіх любив пустувати Промінчик на ім’я Стрибунчик. Він умів залізти в найменшу шпаринку, поцілувати в носик сонне кошеня і розфарбувати хмаринки в рожеві кольори. Але одного разу скоїлося лихо. Стрибунчик так закрутився, гойдаючись на павутинці разом із павучком Тишком, що не помітив, як упав просто в калюжу. І не в звичайну, а в Калюжу Буркотіння! А в тій калюжі жили буркотливі краплі. Вони тільки й робили, що скаржилися: "Ой, холодно", "Ой, мокро", "Ой, хтось штовхається!". Вибрався Стрибунчик із калюжі, струснувся — і тут збагнув, що загубив... свій сміх! Він намагався засміятися, але з його уст вирвалося тільки: "Ну от, знову ця калюжа, все погано, все не так...". Смутний пішов він лісом. Зустрів їжачка Колючку, який саме збирав грибочки. — Добридень, Стрибунчику! — зрадів їжачок. — Ходімо зі мною, я знайшов галявину з малиною! — Не хочу, — буркнув Промінчик. — Малина кисла, а кущі колючі. Здивувався їжачок, похитав голівкою й побіг далі. Зустрів Стрибунчик білочку Руденьку, яка стрибала по гілках. — Стрибунчику, давай гратися в наздоганялки! — Не буду, — сумно відповів Промінчик. — Ти все одно швидша, а гілки хитаються — впасти можна. Білочка знизала плечима й поскакала геть. Сів Стрибунчик на пеньок і гірко заплакав. Справжніми срібними сльозинками. Плакав він, плакав, аж поки поряд не опинився старий Місяць Вухань, який удень іноді виходив погуляти. — Ой-ой-ой, — сказав Місяць. — Хто це тут так засмутився? Невже ти, Стрибунчику? Ти ж завжди сміявся! — Я сміх загубив, — схлипнув Промінчик. — І тепер навіть не знаю, як його знайти. — А ти спробуй зробити когось іншого щасливим, — мудро сказав Місяць. — Сміх, він такий: коли даруєш його іншим, він повертається. Замислився Стрибунчик. Побачив він, як маленький жучок намагається перетягнути велику суху гілочку, але вона застрягла. Промінчик підскочив і легенько підсвітив гілочку, щоб жучок побачив, куди штовхати. Гілочка зрушила! Жучок підняв голову й усміхнувся до Стрибунчика. І ось диво — у Стрибунчика всередині щось тепло-тепло залоскотало! Він усміхнувся у відповідь. Побіг він далі. Побачив квіточку, яка сумувала, бо хмарка закрила сонце. Стрибунчик обережно обійняв квіточку своїм теплом — і вона розквітла ще пишніше й засяяла. І тут у Стрибунчика в животі застрибали маленькі смішинки. Він захихотів! Спочатку тихо, потім голосніше. А коли він побачив, як павучок Тишко заплутався у власній павутинці й кумедно бовтається догори лапками, Стрибунчик більше не стримався. Він засміявся так голосно й дзвінко, що всі його срібні сльози перетворилися на веселкові бульбашки, які полетіли над лісом. Сміх повернувся! І став ще гучнішим, ніж раніше, бо тепер він знав найважливіший секрет.
Коли тобі сумно, спробуй зробити добру справу для когось іншого — і радість обов'язково повернеться до тебе.