Жив собі у лісовій хатинці під старою грушею їжачок Грицько. Він був колючий, але дуже м’якосердий. Найбільше на світі Грицько любив дивитися на нічне небо. Зорі сяяли, мов золоті ґудзики на светрі в небесної бабусі. — От би мені хоч одну зірочку! — зітхав їжачок, підстрибуючи на пеньку. — Я б її додому заніс і поставив на поличку. Уявляєте, як би в хатці стало затишно! Заєць Стрибко, що саме гриз морквину поряд, пирснув: — Хі-хі! Ти що, Грицьку, думаєш, зорі — це ліхтарики з магазину? Їх не дістанеш! — А от і дістану! — насупив їжачок. І пішов він до Мудрої Сови, яка жила на старому дубі. — Совице, як мені зірку дістати? — запитав Грицько. Сова поправила окуляри: — Треба лізти на найвищу гору, сплести драбину з павутиння і дочекатися, поки зірка сама впаде тобі в руки. — А де ж я візьму павутиння? — здивувався їжачок. — У павука Максима, — відповіла Сова. — Але він дуже зайнятий — плете скатертину для королеви мурашок. Грицько побіг до павука Максима. Павук сидів на гілці й сердито супив вісім очей. — Дай, будь ласка, павутиння для драбини до зірок! — попросив їжачок. — А що даси натомість? — скрипів Максим. — Я... я принесу тобі найсоковитішу ягідку із самої верхівки куща! — вигукнув Грицько. Павук погодився. Їжачок назбирав ягід, обміняв їх на павутиння й рушив до гори. Дорогою він зустрів Білочку Орисю, яка плакала під кущем. — Чого ти плачеш? — спитав Грицько. — Я загубила своє найулюбленіше горіхове намисто! — схлипувала білочка. Їжачкові стало шкода Орисю. Він відірвав шматок павутиння, сплів міцну ниточку, знайшов гарненьких жолудів і зробив білочці нове намисто. — Ой, дякую! — зраділа Орися. — Чим я можу тобі віддячити? — Та нічим, — махнув лапкою Грицько. — Я просто хотів, щоб тобі було веселіше. Білочка замислилась, а потім подарувала їжачку свій найяскравіший світлячок у баночці. — Він не зірка, але теж світить! — усміхнулась вона. Грицько подякував і побіг далі. Біля струмка він побачив Ведмедя Потапа, який намагався дістати лапою рибку з води, але постійно падав у калюжу. — Потапе, давай я тобі допоможу! — вигукнув їжачок. Він сплів із лози та павутиння невеличкий сачок, і ведмідь упіймав аж три рибини. — Оце так друг! — ревів Потап. — Бери мою найулюбленішу ложку, вона срібна, нею навіть місяць можна черпати! Грицько подякував і пішов далі. Нарешті він дістався вершини гори. Розклав драбину з павутиння, але вона була вже така коротка — половину він роздав друзям. — Що ж робити? — зажурився їжачок. Раптом небо потемніло, і зірки стали падати дощем! Одна зірочка впала просто перед Грицьком. Вона була тепла й м’яка, мов пухнастий клубочок. — Чому ти плачеш, їжачку? — запитала зірочка. — Я хотів узяти тебе додому, але зрозумів, що вдома в мене вже є світло — від друзів! — зізнався Грицько. Зірочка засміялася: — Я не можу жити на поличці, я літаю в небі, щоб світити всім! Але я подарую тобі маленького світлячка, який буде нагадувати про мене. І зірочка перетворилася на крихітну іскорку, яка впала в баночку до світлячка білочки. Тепер у їжачка вдома горіло аж два вогники! Грицько повернувся додому щасливий. Він зрозумів: не треба лізти на гору, щоб дістати зірку. Дружба і доброта самі освітлюють життя яскравіше за будь-яку зірку.
Справжнє світло — не в зірках на небі, а в добрих вчинках і друзях поряд.