У густому лісі, де під ногами пружинив м’який мох, а сонце стрибало промінчиками між кленами, жив маленький Їжачок на ім’я Колючка. Він був добрий, але страшенно любив бурчати. — Ой, знову дощ! — бурчав він, ховаючи носик під листочок. — І навіщо цій хмаринці лити на мене воду? — Ой, знову вітер! — бурчав він, притримуючи колючки. — Розтріпав мені зачіску! А ще Колючка дуже любив солодке, особливо бабусині малинові тістечка. Він мріяв, щоб цілі гори тістечок падали просто з неба. І ось одного разу, коли він черговий раз задер носика до неба і гучно буркнув: «От би мені велику-превелику тістечкову хмару!», сталося неймовірне. З-за високої сосни випливла хмара. Та не звичайна — сіра й мокра, — а рожева, пухнаста, з золотими цукровими крапельками на боках. Вона пахла ваніллю та малиновим варенням. — Ой! — здивувався Їжачок. Хмара опустилася нижче, і з неї посипалися... справжні тістечка! Маленькі, кругленькі, з кремовими квіточками зверху. Колючка зрадів, наколов на голки одразу п’ять тістечок і побіг додому. По дорозі він зустрів Білочку-Стрибунку, яка сиділа на гілці й сумно дивилася на розкидані шишки. — Добрий день, Білочко! — весело привітався Їжачок. — Чого сумуєш? — Шишки всі розлетілися, — зітхнула Білочка. — Не встигла назбирати на зиму. Колючка хотів було оббігти її, але зупинився. Білочка дивилася на його тістечка такими голодними очима! Він зітхнув, відколов одне тістечко і простягнув їй: — На, скуштуй. Воно смачніше за шишку! Білочка аж підстрибнула від щастя. Вона відкусила шматочок — і її хвостик став ще пухнастішим, а очі засяяли. Колючка побіг далі. Аж ось — Зайчик-Побігайчик сидить на пеньку і плаче. — Чого плачеш, Зайчику? — запитав Їжачок. — Я загубив свою улюблену морквину! — схлипував зайчик. — Вона була така велика й солодка! Колючці стало дуже шкода зайчика. Він подивився на свої тістечка, знову зітхнув і відколов ще одне. — Ось, тримай! Воно солодке, як морквина, і навіть смачніше! Зайчик зрадів, перестав плакати, і вони разом побігли далі. Аж ось Колючка побачив Вовчика, який сидів біля куща і сумно дивився на небо. Усі звірі боялися Вовчика, але зараз він виглядав зовсім не страшним, а дуже самотнім. — Привіт, Вовчику! — несміливо сказав Їжачок. — Ти чого такий сумний? — У мене сьогодні день народження, — сумно відповів Вовчик. — А привітати нікому. Ніхто зі мною не дружить. Колючка подивився на два останні тістечка на своїх колючках. Він так мріяв з’їсти їх сам! Але потім глянув на сумні Вовчикові очі, згадав, як раділи Білочка й Зайчик, і зрозумів, що ділитися — це набагато приємніше. — З днем народження! — вигукнув він і простягнув Вовчику обидва тістечка. — Пригощайся! Вовчик спочатку здивувався, а потім так широко усміхнувся, що навіть його зуби перестали здаватися гострими. Він обійняв Колючку (обережно, щоб не вколотися), і вони разом з’їли тістечка. А коли вони доїли останню крихту, чарівна рожева хмара спустилася ще нижче і ніжно прошепотіла: — Ти сьогодні подарував іншим три радості, а отримав — чотири. Бо коли ділишся, твоє серце стає більшим, і в ньому народжується справжнє щастя. І вона зникла, залишивши по собі лише легкий аромат малини. З того часу Їжачок Колючка майже перестав бурчати, а натомість почав шукати, кого б пригостити. І хоч тістечка більше не падали з неба, у нього завжди були друзі, а дружба — найсолодша річ на світі.
Коли ділишся з іншими, радості стає більше, ніж було спочатку.