У глибокому-преглибокому лісі, де сонячні зайчики гралися в хованки з листочками, жило собі маленьке лисеня на ім’я Лоскотик. Його так назвали, бо він страшенно любив лоскотати всіх підряд: метеликам — крильця, білочкам — хвостики, а ведмедикам — пухнасті вуха. Лоскотик вважав, що сміх — це найкращі ліки від смутку. Одного разу в лісі сталося неймовірне. Хтось викрав Чарівний Сміх! Без нього всі звірі стали серйозними і похмурими. Сови перестали ухати з усмішкою, зайці не стрибали від радості, а навіть сонечко виглядало тьмяним. Лоскотик зрозумів: треба діяти! Він вирушив на пошуки. Спочатку зустрів Старого Крота, який сидів на горбку і смутно копав землю. — Дядечку Кроте, ви не бачили, куди подівся Чарівний Сміх? — запитало лисеня. — Бачив, як він котився до Чорного Яру, — буркнув Крот. — Але там живе Злюка-Буркотуха, і ніхто не сміється вже сто років. Лоскотик не злякався. Він побіг до Яру. Там, у темній норі, сиділа сіра, насуплена істота. Вона сиділа на скрині, з якої долинав ледь чутний хіхікаючий звук. — Віддай сміх! — сміливо сказав Лоскотик. — Не віддам! — загарчала Злюка-Буркотуха. — Сміх мені самій потрібен. Я так давно не сміялась, що навіть забула, як це. — То давай разом! — вигукнув лисеня і почав лоскотати Буркотуху за лапки. Спочатку вона фиркнула, потім хмикнула, а потім... засміялася! З таким гучним «Ха-ха-ха!», що скриня відчинилася, і Чарівний Сміх вилетів у небо, розсипаючись золотими іскрами. Усе навколо ожило. Сонечко засяяло яскравіше, дерева зашепотіли веселі історії, а звірі знову почали танцювати. А Злюка-Буркотуха, яка насправді виявилася просто самотньою Буркотухою, стала найкращою подругою Лоскотика. Вони разом ходили лісом і лоскотали всіх, хто забував усміхатися. З того часу в лісі ніхто не сумував. А коли хтось хмурився, звірі казали: «Поклич Лоскотика — він знає, як повернути сміх!»
Сміх — це чарівна сила, яка об'єднує навіть найсерйозніших. Якщо ти поділишся радістю, вона повернеться до тебе стократ.