У одному лісі, де росли найсолодші ягоди й дзвеніли найвеселіші струмки, жив собі Їжачок на ім’я Федько. Він був колючий, але дуже добрий, і мав одну мрію: зловити сонце. Не тому, що хотів його вкрасти, а тому, що дуже любив грітися на сонечку, а восени сонечко швидко ховалося за хмари. — От би мати власне сонечко! — зітхав Федько, дивлячись на вечірню зорю. — Я б поставив його на поличку і грів лапки, коли захочеться. І вирішив він вирушити в путь. Взяв торбинку, насушив грибів на дорогу й покотився лісовою стежкою. Зустрів його Заєць Стрибко. — Ти куди, колючий друже? — запитав Заєць, жуючи листок капусти. — Ловлю сонце! — гордо відповів Федько. — Ха-ха! — засміявся Стрибко. — Сонце он де! Високо! Як ти його спіймаєш? Хіба що на вудку! — А от і спіймаю! — образився їжачок і покотився далі. Дістався він до галявини, де сиділа Мудра Сова. Сова читала книжку і пила чай із шипшини. — Сово, сово, — запитав Федько. — Ти найрозумніша в лісі. Як мені зловити сонечко? Сова зняла окуляри, подивилася на їжачка й сказала: — А навіщо його ловити, малечо? Сонце — воно для всіх. Ти просто вийди на галявину, простягни долоньки — і воно до тебе прийде. — Але я хочу своє! — наполягав Федько. — Тоді зроби так, — усміхнулася Сова. — Візьми найбільший жовтий листок, що впав з клена, і намалюй на ньому сонечко. А потім повісь його в хатці. Воно буде гріти тобі душу. Федько подумав-подумав, але не послухав. Він побіг далі, аж поки не вийшов на високий пагорб. Там він побачив Ведмедя Тараса, який ласував медом. — Ведмедю, а ведмедю! — гукнув Їжачок. — Ти великий! Дістань мені сонце! Ведмідь почухав потилицю, відклав барильце з медом і сказав: — Федьку, я б і радий, але сонце — воно ж не яблуко, на дереві не росте. Але я знаю, що робити! Ходімо до річки. Прийшли вони до річки. Ведмідь нахилився, зачерпнув води у долоні, і в тій воді затанцювало сонечко. — Дивись! — сказав Тарас. — Ось воно, твоє сонце! Тримай! Федько простягнув лапки, але вода витекла крізь колючки, і сонечко зникло. — Ех, — засмутився Їжачок. — Ніяк воно не ловиться… І раптом він подивився на ведмедя, на зайчика, що прибіг слідом, на сову, що прилетіла з книжкою — і всі вони посміхалися йому. А сонечко світило зверху, гріло ліс, і від його світла навіть колючки Федька стали золотими. — Я зрозумів! — скрикнув щасливий Їжачок. — Сонце не треба ловити! Воно і так усім світить! А найкраще сонечко — це коли поруч друзі! Всі засміялися, а Сова погладила Федька по голці. — Розумний їжачок. Ти зловив найголовніше — тепло в серці. І з того часу Федько більше ніколи не намагався зловити сонце. Він просто щодня виходив на галявину, піднімав мордочку до неба і шепотів: «Дякую, сонечко, що ти є!» А ще він навчив усіх звірів у лісі ділитися теплом — обіймами, добрими словами і сміхом.
Справжнє тепло не потрібно ловити — воно живе в дружбі, доброті й радості, якою ми ділимося з іншими.